Особливо цікаві написи, знаки і малюнки трапляються на пряслицях для веретен. Пряслиця — це в основному речі власниць, які робили мітки на своїх речах написами імен, ініціалів, іноді малюнками. Одним з перших було знайдено пряслице з написом у Києві 1885 р. поблизу Софійського собору. На пряслиці, яке датується XI—XII ст., чітко читається назва предмета та ім’я власниці у присвійній формі: ПОТВОРИНЪ ПРЯСЛЬНЪ[925]. Потвориня — жіноче ім’я з пестливим закінченням — чарівниця, знахарка. З Києва походять і кілька інших пряслиць з написами XI—XIII ст. Це пряслице, знайдене 1968 р. на Старокиївській горі — «ЯНЪКА ВЪДАЛА ПРЯСЛЄНЬ ЖИРЪЦѢ»[926], і пряслице з київського дитинця (вул. Володимирська, 7—9), знайдене 1985 р., з написом «ГОСПОДИ ПОМОЗИ. ГЕОРГИОС МАРИА» та написом на бічній поверхні, де добре вичитується ім’я дарувальника — «ГЕОРГИОС». Із численних знахідок пряслиць на київському Подолі (розкопки 1981— 1987 рр.) окремі мають написи, що датуються XI—XII ст.[927]. На Подолі 1987 р. на вул. Верхній Вал, 41 виявлено пряслице з написом: «ПРЯСЛЬІМЬ», «АКО ТОѢі ДНЄ».
На вишгородських пряслицях відомі такі написи, як «НЄВЄСТОЧ(Ь)», «ИУЛИАНА», «ЛИДИА», з любечських — «ЖИЛИСЛАВА», «ОТ НЄЖИЛОВЦА», «СТИПАНИДА», «ІВАНКЪ СЪЗДАЛЪ ТЄЄ Ю ОДИНА ДЩЕРЬ», з Теребовлі — «РОМАДИНЪ»[928]. Чимало пряслиць з написами знайдено і в інших давньоруських містах. Написи на пряслицях являють собою важливий матеріал, що свідчить про грамотність жінок у Київській Русі.
Чимало написів на давньоруських глиняних посудинах (корчагах і амфорах). Добре відома корчага з Києва з написом «БЛАГОДАТНЕЙША ПЛОНА КОРЧАГА СИЯ»[929] з побажаннями майстра. Інша корчага з Киева, знайдена 1975 р. на Подолі, засвідчує ім’я її власника «МСТСЛВЛ КРЧГЪ» (Мстиславова корчага). З Києва походять і корчаги з написами «ГАВЪРІИЛО» (Поділ), «ДОБРОТА» (з Успенського собору Печерського монастиря), частина напису втрачена; можлива реконструкція напису: «добро Гаврила» чи з меншою вірогідністю «(корчага) доброго (вина)». На окремих уламках корчаг з Києва читаються такі написи: «ОЛЄКСИ» (Поділ), «БѢЛO В(ИНО) ЗОКОВА...» — із Софійського собору, «УР» (імовірно, «КУР») із дитинця (В. Житомирська, 2) та ін. Із Козаровичів Київської області на уламку корчаги зберігся напис: «БДИ КЪПА(НЬ)», що значить «Зберігай міру»[930].
Рис. 41. Давньоруські написи на побутових речах.
Трапляються написи також на ливарних формочках і на металевих виробах. Такими є написи на формочці із Києва — «МАКОСИМОВ»[931] та на руків’ї меча, знайденого у с. Хвощевате на Полтавщині, на лезі якого написано «КОВАЛЬ ЛЮДО(Т)А»[932].
Окремі написи трапляються на голосниках та плінфі. Це відомий напис «СТЕФАН ПИСАЛ» на голоснику Новгородської Софії та початок канонічної формули «ГОСПОДИ ПОМОЗИ» із Десятинної церкви. Під час розбирання руїн Успенського собору Печорського монастиря була знайдена плінфа із трьохрядковим написом: «ЯЖЄ ЛОЗА ВО(Р) РЫТО СЄ БЫЛО Ч(ЬТО ВАЄШИ ЧОВѢК(Ъ)»[933]. Плінфа була вмурована в кладку будівлі під час її зведення в XI ст. Очевидно, напис на плінфі із руїн собору являє собою порівняння будівництва «великої церкви» монастиря із садінням лози, в алегоричній формі пов’язане із засновником монастиря — Феодосієм[934]. Ще один уламок плінфи з продряпаним написом було знайдено 1983 р. у Києві на території Федорівського монастиря (вул. Володимирська, 7—9): «ОХО НАМО ПОПОМО» («ох, нам попам»)[935].
Надзвичайно рідкісною пам’яткою епіграфіки XI ст. є запис на камені із Тмутаракані, зроблений 1068 р. Напис вирізано на мармуровій плиті. Складається він із двох рядків довжиною 0,9 м і виконаний уставом. Напис повідомляє, що року 6576 (1068) князь Гліб міряв море від Тмутараканя до Корчева (Керчі) і виміряна відстань між містами становила 14000 сажнів[936].
Важливими пам’ятками писемності є знайдені у Новгороді та інших давньоруських містах берестяні грамоти, що являють собою в основному переписку городян про різні господарські справи. В 1988—1989 рр. берестяні грамоти знайдено на території Південної Русі — в давньоруському місті Звенигороді. Це три берестяні грамоти, датовані першою половиною XII ст., які засвідчують листування жителів Південно-Західної Русі. Давні звенигородці не лише одержували листи на бересті, але й самі на ній писали й малювали.
Рис. 42. Звенигородські берестяні грамоти.
Перша грамота збереглась фрагментарно. Вона складається з трьох уривків і читається частково. Друга грамота збереглась повністю і має характер ділового листа з вимогливим і погрозливим тоном (очевидно, адресат не виконав своїх зобов’язань). Вона адресована у Звенигород Нежичу, який заборгував якомусь Говенові 40 кун (пише Говенова, ймовірно, вдова останнього). Грамота дає цікаву інформацію про юридичні взаємини жителів Південно-Західної Русі, фіксує ознаки південноруського діалекту. Це є, власне, найдавніший документ розмовної мови з елементами південного діалекту, що лягли в основу формування української мови. Третя грамота є необробленим шматком берести з написанням літери «а» та мініатюрним рисунком погруддя людини[937].
928
Медынцева А. А. Грамотность женщин на Руси XI—XIII вв. по данным эпиграфики // «Слово о полку Игореве» и его время. — М., 1985. — С. 218—225.
932
Кирпичников А. Н. Древнерусское оружие // САИ. — Е1—36. — М.; Л., 1966. — Вып. 1. — С. 41, 135. — Табл. XIV.
933
Холостенко М. В. Успенський собор Печерського монастиря // Стародавній Київ. — К., 1976. — С. 148.
937
Свешников І. К. Звенигородські грамоти на бересті // Дзвін. — 1990. — № 6. — С. 127—131. Про Звенигородські пам’ятки див. ще: Німчук В. В. Берестяні грамоти в Україні // Мовознавство. — 1992. — № 6. — С. 11—14.