Написи (на пряслицях і корчагах, графіті на стінах соборів), предмети і окремі елементи давньоруської книги вказують на те, що використання писемності ремісничо-торговими верствами населення в X—XIII ст. було вже досить значним. Та це й не дивно. Адже знання грамоти твердо вимагали окремі ремісничі спеціальності. Відповідно і писемність була не тільки привілеєм князів, духівництва, всієї панівної верхівки, але й надбанням широких верств міського населення.
Писемність як основний компонент всякої культури навіть за панівної ролі релігійного напряму була для Київської Русі могутнім загальнокультурним фактором, засобом загального культурного розвитку всієї країни, розвитку самосвідомості всього народу.
Князь Володимир Святославич створює в країні школи (посилає забирати дітей у знатних людей, щоб віддавати їх у книжне навчання), книгописні майстерні, ввозить багато книг з Візантії і Болгарії[944]. Визначною подією загальноруського значення було заснування київським князем Ярославом Мудрим першої на Русі бібліотеки (чи книгосховища), про яку згадує літопис під 1037 р. При бібліотеці Ярослав заснував книгописну майстерню-скрипторій, де переписувались та перекладались книги з грецької мови на слов’янську[945]. У книгосховищі зберігались як церковні твори, так і література із світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати та різні державні документи: договори, князівські грамоти.
Київська Софія стала центром передової думки на Русі в XI ст. Тут складено літописний звід 1037р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, складались основи першого збірника законів Київської Русі — «Руська Правда», створено Ізборник Святослава 1076 р. та написано в 1056—1057 рр. знамените Остромирове Євангеліє.
Ці та інші історико-літературні твори старої писемності та різні державні акти тих часів зберігались у Софійській бібліотеці, яка налічувала понад 950 томів і являла собою безцінні скарби давньоруської культури.
Велика заслуга Софійської книгозбірні та переписувальної майстерні при ній полягала в тому, що книги, які вийшли звідти, стали основою інших бібліотек, служили справі найширшого розповсюдження писемності на Русі. Виникає величезна бібліотека Печорського монастиря, який з кінця XI ст. перетворюється на найбільший в країні культурно-ідеологічний центр. Ця бібліотека збагачувалась в основному за рахунок пожертвувань знатних осіб, таких як київський князь Святослав Ярославич, чернігівський князь Святослав Давидович, що став одним з ченців, прибравши ім’я Миколи Святоші.
У Печерському монастирі знаходились також художня і книгописна майстерні. Про останню з них згадує Нестор у «Житії Феодосія», оповідаючи про великого Никона, що «писав книги», про вельми вмілого книжкового майстра Іларіона, які переписували книги і вдень і вночі[946]. В стінах монастиря Нестором була створена видатна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та інші визначні пам’ятки нашої минувшини.
З часом з’явились бібліотеки і в інших давньоруських містах — у Новгороді при Софійському соборі, Чернігові, Переяславі, Курську, Смоленську, Ростові, Галичі. Бібліотеки були не лише при монастирях і княжих дворах, але й у приватних осіб. Великою бібліотекою володів Клим Смолятич — книжник і філософ, який згодом став другим в історії київським митрополитом, руським за походженням. Власна бібліотека була також у ченця Григорія з Печорського монастиря та в боярина Яна Вишатича, київського тисяцького з 1089 по 1093 рік.
Книгозбірні Київської Русі були не бідніші (а Софійська і Печерська значно більші), ніж бібліотеки Західної Європи тих часів.
Книга на Русі завжди була у великій шані. Її культурно-історичну роль важко переоцінити. Саме книга несла ті прогресивні, гуманістичні ідеали, які так чітко відображені у творах давньоруських авторів.
Прямих даних про школи на Русі до запровадження християнства ми не знаємо, хоча індивідуальне навчання могло бути при Іллінській церкві на київському Подолі.
Найранішою згадкою про школи в Києві і на Русі є повідомлення літопису під 988 р. про наказ Володимира Святославича брати дітей у «нарочитой чади» на навчання в учбових закладах[947]. Ці школи «книжного вчення» були призначені переважно для дітей заможних верств населення. Існували вони при новозбудованих церквах і монастирях. Очевидно, і перша київська школа діяла при церкві св. Василія. Слід зауважити, що організація шкіл на Русі була викликана необхідністю підготовки місцевих кадрів і грамотних людей, в яких мав потребу державний апарат.