Вивченням медицини й лікуванням хворих іноді займались і представники київської знаті. Так, внучка Володимира Мономаха Євпраксія склала лікарський порадник «Мазі» («Алліма»), де розповідалось про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, гігієну матері і дитини, їжу, різні хвороби і лікування ран[962]. Відомий також один з лікарів-професіоналів XII ст. — чернець Печорського монастиря Агапіт, який успішно лікував хворих.
Кращі твори київської писемності тісно пов’язані з тогочасною руською дійсністю, з важливими подіями епохи. В них знайшли яскраве втілення ідеї боротьби за зміцнення та розквіт Руської землі, її рівність з передовими країнами того часу. Давні письменники закликали руських князів до єднання і злагоди, проводили думку про згубність чвар для народу і держави у зв’язку з постійною небезпекою вторгнень на Руську землю численних ворогів. Цей історизм літератури доби Київської Русі корінням своїм сягає глибокої давнини, і початок літератури нашої слід шукати, на думку І. Я. Франка, ще в X ст., коли вона виступає вже «на досить високім ступені розвою»[963].
В міру розвитку культури Київської Русі зростав у народі інтерес до минулого, до подій та діячів давноминулих часів. Складались історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин і казок. Билини — епічні пісні, що відображають історію Київської Русі. Вони є джерелом уявлень про погляди народу на рідну історію, розповідають про подвиги богатирів-захисників Руської землі. Зародились билини наприкінці першого тисячоліття, і місцем складання їх були міста Київ, Новгород, а також Чернігівська, Галицько-Волинська та інші землі. Відомі билини так званого Київського та Новгородського циклів, найдавнішими серед яких вважаються билини про богатиря Святогора та орача Минулу Селяниновича. Билини Київського чи Володимирового циклу безпосередньо пов’язані зі «славним градом Києвом» та князем Володимиром Святославичем. Улюбленими героями таких творів є богатирі — Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович та ін.
Билинні герої та образи переважно мають реальну історичну основу, а деякі з героїв згадуються в давньому письменстві як імена історичних осіб[964].
З виникненням писемності почалось записування історичних фактів за хронологічним порядком. З’явилось літописання — найважливіший вид історичної літератури, що пов’язано з розвитком суспільної свідомості, інтересом до рідної землі. Першим історичним твором на Русі вважається «Літопис Осколда» (Аскольда), події якого датуються другою половиною IX ст.[965]. Першим літописним зводом, датованим 996—997 рр., був історичний твір, в якому подане діяння Володимира Святославича і його попередників[966]. Писався він на основі заміток, вихідним моментом яких служить хрещення та побудова церкви св. Богородиці, повідомленням про яку він і завершується. Немає сумніву, що цей літописний звід було створено при Десятинній церкві[967]. Однак зазначені літописні зводи до нас не дійшли, відгомони про них збереглись у пізніших літописах (як, наприклад, літопис Аскольда у пізнішому Никонівському зводі).
На думку дослідників, наступним етапом у давньоруському літописанні був найдавніший Київський звід 1037 р., складений при Софії Київській, який завершується похвалою будівельної та просвітницької діяльності Ярослава[968]. Близько 1073 р. ігумен Печорського монастиря Никон складає літописний звід, який, власне, є продовженням зводу 1037 р., чи «Сказання про розповсюдження християнства на Русі»[969]. Никон є творцем хронологічної структури літописання, він вводить до літопису розповіді про хрещення Володимира в Корсуні (Херсонесі), походи руських князів на греків, новгородський переказ про прикликання варягів[970]. Звід Никона був використаний у 1093—1095 рр. укладачем так званого Початкового літопису, написання якого пов’язують з іменем ігумена Печорського монастиря Іоанна[971].
964
Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. — С. 39—154; Мирзоев В. Г. Былины и летописи: памятники русской исторической мысли. — М., 1978. — С. 17—116.
965
Рыбаков Б. А. Указ. соч. — С. 173; Брайчевський М. Ю. Літопис Аскольда // Київ. — 1988. — № 2. — С. 146—170.
На думку П. П. Толочка, це були тільки поодинокі записи. Див.: Толочко П. П. Літописи Київської Русі. — К., 1994. — С. 13.
967
Насонов А. Н. История русского летописания XI — начала XVIII века. Очерки и исследования. — М., 1969. — С. 30.
968
Шахматов А. А. Разыскания о древнейших летописных сводах. — С. 423—460; Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. — С. 193.
969
Лихачев Д. С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. — М.; Л., 1947. — С. 82—93.
970
Творогов О. В. Никон Великий // Словарь книжников и книжности Древней Руси (XI — первая половина XIV вв.). — Л., 1987. — Вып. 1. — С. 280.