Всі три пам’ятки київської мініатюри («Ізборник», «Остромирове Євангеліє», «Псалтир Гертруди» створені у 1073—1075 рр.) унікальні і свідчать про стилістичну різноманітність.
Про знайомство книжників Київської Русі з каролінгськими і романськими моделями свідчить Юр’ївське Євангеліє, написане в Києві Федором Угринцем між 1119 і 1128 рр. Титульний аркуш нагадує композиції Ізборника 1073 р., проте виражена графічність, тварини, птахи і плетіння виконаних кіновар’ю ініціалів, вказують на стилізацію і схематизацію візантійських прототипів під впливом знайомства з мистецтвом Заходу. Мотиви плетіння характерні для ініціалів Бучацького Євангелія, написаного в одному з монастирів Волині. З 210 ініціалів, 80 виконані в традиційній візантійській манері, а близько 130 містять мотиви плетіння. Ця пам’ятка другої половини XII — початку XIII ст. сполучає поліхромний стиль з червоноконтурним і вказує на місцеву творчу переробку. Своєрідне поєднання візантійського і романського стилів дослідники вбачають в мініатюрах Добрилового Євангелія, написаного 1164 р. на Волині.
Ювелірне мистецтво було провідним у мистецтві Русі X— XIII ст. Твори художньої металообробки за своєю інформативністю значно перевершували всі інші види мистецтва, у тому числі архітектуру, живопис, скульптуру. Семантика образів творів ювелірного ремесла була добре відома сучасникам, не менш, ніж образи фольклору або епосу. Б. О. Рибаков у класичному дослідженні «Ремесло Древней Руси» на перше місце серед технічних прийомів давньоруських ювелірів поставив ливарство. Проте й інші прийоми обробки металу: чеканка, діфовка, зернь, скань, емалювальна справа, чернь
були відомі у Східній Європі з античних часів. З розвитком міського ремесла, значно зросла техніка обробки, поширилися нові, більш економічні, види обробки дорогоцінних металів, нові типи ливарних форм. Зі Сходу, Візантії, Північної Європи у східнослов’янські міста переселялися майстри, які впроваджували нові технологію, мотиви декору.
Дослідження останніх років значно збагатили наші уявлення про розвиток ювелірного ремесла язичницької Русі. Тиглі для виплавки кольорових металів походять з Григорівського поселення VIII—X ст. Тиглі і ллячки знайдено в ранньому Пліснеську, поселеннях VI—IX ст. поблизу сіл Новотроїцьке, Зимне, Городок та ін. Прикраси VI—VІІІ ст. знайдено у Вільховчицькому скарбі, на поселенні поблизу с. Великі Будки, Пастирському городищі, Хар’ївському скарбі тощо. В зооантропоморфних образах на фібулах VI—VIII ст. дослідники вбачають традиції скіфо-сарматського, лангобардського, тюркського (степового) мистецтв.
Для поселень VIII—X ст. Середнього Подніпров’я характерні знахідки прикрас салтівської культури, тобто основного населення Хозарського каганату. Вплив художньої культури Хозарії на східнослов’янські племена особливо помітний на Дніпровському Лівобережжі, заселеному носіями волинцевської і роменської культур[1004]. Металеві деталі костюма: сережки, напівсферичні бляшки, бубонці, пряжки «аварських» типів, браслети з потовщеними кінцями демонструють деталі «варварського» убору племінної верхівки. Разом з керамікою алано-болгарської традиції, ці пам’ятки вказують на значні східні впливи на мистецтво слов’ян додержавного періоду.
В історії мистецтва Русі IX—X ст. простежується феномен «дружинної культури», тісно пов’язаний з етнічною неоднорідністю оточення перших Рюриковичів: Олега, Ігоря, Святослава. У цей час зростає кількість художнього імпорту, особливо посуду, нових типів прикрас[1005]. З впровадженням християнства зростає і кількість пам’яток релігійного мистецтва: хрестів, медальйонів, іконок, речей церковного вжитку. Дослідники приходять до висновку про синкретизм одягу дружинника, особливо спорядження вершника і коня[1006].
Відмова від традиційних прикрас родоплемінної верхівки пов’язана з тим, що старі художні цінності не виконували ролі засобу фіксації належності їхніх власників до нової соціальної групи. Формування нового замовника в IX—X ст. зумовлювало кон’юнктуру для кольорової металообробки в містах Русі.
Місцеве виробництво прикрас «нових» типів підтверджується знахідками ливарних формочок у кургані Табаївського могильника і в Києві на вул. Верхній Вал. В одній з київських форм відливалися речі «степової» традиції: наремінні бляшки, наконечник. З цього ж набору походить формочка для виготовлення прикрас кінської збруї. На це вказує їх великий розмір, а також тип бляшок круглої форми з мотивом зірки, поширений на території від Волині до Балкан. Датуються київські формочки третьою чвертю X ст.
1004
Щеглова О. А. Салтовские вещи на памятниках волынцевского типа // Археологические памятники эпохи железа Восточноевропейской Лесостепи. — Воронеж, 1987. — С. 77—85.