Збереглися і досить рідкісні зразки торевтики Київської Русі, прикладом чого є медальйон із зображенням Богоматері Оранти. Існує думка і про місцеве виготовлення карбуванням із срібла розкішної чаші зі скарбу 1957 р. в Чернігові з численними зображеннями, з позолотою і черню. За останніми даними, Великий сіон з Новгорода був виготовлений у Києві для Володимира Мономаха між 1113 і 1125 рр., про що свідчить патрональне зображення Василя Великого на маківці виробу[1009].
Дослідженнями Г. Ф. Корзухіної і Т. І. Макарової встановлено, що у Середньому Подніпров’ї в XI ст. формується своєрідна школа емалювального ремесла, а пізніше розквітає срібний «фольклор»: срібний з черню убор князівсько-боярської верхівки. Можна вважати доведеним, що у Києві на базі грецького досвіду в XI ст. виникають перші майстерні емалювальної справи, можливо, при монастирях. До XII ст. створюється новий, стилістично єдиний убор близький за типом до золотих з емаллю прикрас, але срібний. Гривни і браслети X—XI ст. переходять в убор XII—XIII ст., але медальйони і колти явно наслідують золоті вироби з емаллю. Останнім часом ювелірні прикраси зібрано у зводи, численний матеріал класифіковано, виділено окремі його групи й локалізовано майстерні, визначено датування. Важче прослідкувати генезис пластинчастих браслетів, князівських вінців (діадем) типу Сахнівської. Особливе місце займає насичена зображеннями людей, тварин, птахів, «дерев життя», кринів орнаментика браслетів, що, на думку Б. О. Рибакова, пов’язана з русаліями[1010].
Маловивченою залишається спадщина традиційного слов’янського убору в процесі формування прикрас XII—XIII ст. Про волинську традицію зернених прикрас свого часу згадувала Г. Ф. Корзухіна, пов’язуючи його походження із західними слов’янами. Можливо, створення нового зерненого убору також пов’язано з розвитком «волинських» традицій середньо дніпровськими майстрами або з переселенням волинських майстрів в міста Середнього Подніпров’я.
Окремо слід згадати фундаментальне дослідження А. 'М. Кирпичникова, присвячене давньоруській зброї, де розкрито механізм включення давньоруських південних майстерень у загальноєвропейський процес етил створення. Достатньо згадати мечі з Києва і Карабчієва, в декорі яких загальнослов’янське плетіння сполучене зі східною пальметкою, рослинними мотивами і технікою черні.
Прикраси зі скла у VIII—IX ст. були довізними, імпортованими з Сирії і Єгипту, деякі з Візантії, і представлені в основному намистом. Наприкінці X ст. в Києві склалися умови, за яких виникло місцеве виробництво скла. Технологія, типи прикрас, особливості декору давньоруськими майстрами були безпосередньо запозичені у грецьких майстрів. Перший етап розвитку художнього скла був тісно пов’язаний з храмовим будівництвом, а пізніше майстерні виникають і в порівняно невеликих містах. Найдавніші майстерні XI ст. вивчені на території Києво-Печерської лаври, де знайдено виробничий брак, готові вироби — посуд, скло для вікон, браслети, мозаїчні кубики, сировина — свинцеві болванки вагою 50 і 100 кг, на території Софійського заповідника, біля Михайлівської церкви в Переяславі. Майстерні XII—XIII ст. відомі в Галичі, Любечі, Райках, Колодяжині, а до кінця ХІІ ст. скло виробляють у Новгороді і Старій Рязані.
Рис. 44. Різні білокам’яні капітелі Борисоглібського собору в Чернігові XII ст.
Найбільш масовий матеріал при розкопках — скляні браслети, кольорова гама яких складалася з шести основних відтінків. Найраніший тип посуду — кубки з гострим денцем, декоровані кольоровими нитками, у XII ст. змінюється на кубки з піддоном. У колекції є типи посуду, що наслідують сирійські зразки. Масове виготовлення прикрас і посуду зі скла припинилося після 1240 р.
Художнє різьблення по каменю тісно пов’язане з виготовленням ливарних формочок, найбільш відомими з яких є так звані імітаційні з тайника в Десятинній церкві. З пірофіліту та інших порід каменю виготовлялися хрести та іконки — вироби дрібної пластики. Значення творів дрібної пластики полягає в тому, що її сюжети часто відтворюють втрачені живописні зразки. Кам’яні іконки часто мали зображення святих — покровителів і захисників, найбільш популярним з яких був св. Миколай. Втілення елементів візантійської іконографії і ретельна проробка деталей характеризує шедевр пластики — іконку «Борис і Гліб» з Солотчинського монастиря (початок XIII ст.). Такі ж риси притаманні іконці із зображенням Дмитра Солунського з Кам’янець-Подільського музею та ін.
Монументальна пластика з різних порід каменю використовувалася вже при спорудженні перших храмів — Десятинної церкви та Софійського собору. Широковідомі шиферні (пірофілітові) рельєфи з Софії Київської зі складними орнаментальними композиціями, зразком для яких були ілюміновані рукописи балканського походження. З Києва походять і рельєфи з міфологічними сюжетами, з Дмитрівського монастиря — рельєфи з парними зображеннями святих вершників XI—XII ст. Традиції київської школи сягають Константинополя і Балкан і навпаки — чернігівська скульптура втілює в іншому матеріалі — вапняку — каролінгське плетиво і мотиви романського мистецтва.
1009
Гончаров В. К. Художні ремесла // Історія українського мистецтва. — К., 1966. — Т. 1. — С. 357—392; Пуцко В. Г. Искусство Киевской Руси в общеевропейском культурном процессе // Литература и искусство в системе культуры. — М., 1988. — С. 262—271.
1010
Корзухина Г. Ф. Русские кляпы ІХ—ХІІІ вв. — М.: Л., 1954; Макарова Т. И. Перегородчатые эмали Древней Руси. — 136 с.; Макарова Т. И. Черневое дело Древней Руси. — М., 1986. — 156 с.; Рыбаков Б. А. Русское прикладное искусство X—XIII веков. — Л., 1971. — С. 106.