Найбільш масова продукція давньоруського ремесла і водночас ужиткового мистецтва — керамічний посуд. Протягом X— XIII ст. декор посуду змінювався від плетива до хвилястої лінії або у сполученні з паралельними. У XII ст. широко використовувався полив’яний посуд. Особливо полюбляли прикрашати поливою салатового кольору корчажки київського типу. Давньоруські майстри виготовляли керамічні плитки для підлоги, писанки, прикрашені складним орнаментом з мотивами геометричного та рослинного походження. Своєрідною є колекція керамічних плиток для стін і підлоги з Галича, де рельєфні зображення птахів і фантастичних звірів відтворюють мотиви романського мистецтва.
Глава 4
Архітектура Київської Русі
Розбудова міст у Київській Русі активно проходить наприкінці першого тисячоліття. У цей час в містах і селах будівництво провадилось в основному з дерева — матеріалу, який завжди був під рукою. В обробці дерева русичі мали багатовікові традиції, а лінгвістичний аналіз будівельних термінів, рівно як і дані археології, дає можливість віднести їх до найдавніших праслов’янських часів. Володіння прийомами дерев’яного будівництва було притаманне широким колам давньоруського населення. Як у селах, так і в містах будівництво житла і садиб було під силу їх мешканцям, котрі вже на початку X ст. славились майстерністю дерев’яної справи. У цей час високого рівня досягло містобудівництво, зведення князівських та боярських хором, масової житлової забудови.
Окремим видом будівництва в Давній Русі було спорудження оборонних укріплень, якими, як правило, оточувалися давньоруські міста.
У X ст. на кордонах провадилося велике будівництво фортець і укріплених пунктів. За часів князювання Володимира Святославича споруджуються численні фортеці на кордонах Давньоруської держави і створюються навіть системи оборони від степовиків «...и нача ставити городы по Десне, и по Въстри, и по Трубешеви, и по Суле, и по Стугне». Міцні фортеці захищали Київ: з півночі — Вишгород, з півдня — Василів (Васильків), із заходу — Білгород. За словами мандрівника Брунона (1008), Володимир для захисту Київської Русі оточив кордони своєї держави довгою й міцною огорожею. Можливо, що тут йдеться про відомі в народі «Змійові вали», які довгими смугами тягнуться по берегах річок Красної, Стугни й Віти і, як гадають дослідники, були насипані в X—XI ст. й використані для оборони Русі.
Здебільшого міста розташовувалися на високих берегах річок. Укріплені центри міст займали найвищі у навколишній місцевості пагорби. Зручними для оборони були миси, які утворювалися в місцях злиття річок. На них переважно й будувалися «дитинці», що складали ядро давньоруського міста.
Ці укріплення не тільки відігравали захисну роль у житті давньоруського поселення, але своїми формами — могутніми валами, проїзними вежами та стінами — визначали його ансамбль. При будівництві зодчі вирішували не лише функціональні завдання, так як міські стіни та ворота першими зустрічали чужинців, але й не забували про естетику, оскільки ці укріплення були своєрідним обличчям міста. Тому так прикрашалися головні ворота великих міст — Золоті ворота в Києві та Єпископські ворота в Переяславі.
Основним видом оборонних укріплень в Русі ще з давніх давен були земляні вали й дерев’яні стіни або частоколи.
Дослідження укріплень давньоруських міст показали, що будувалися вони з місцевих матеріалів, а для військової справи тих часів дерево-земляні укріплення своєю обороноздатністю нічим не поступалися кам’яним. Більше того, вони навіть доцільніші за кам’яні: їх не можна було швидко зруйнувати або повалити, зате їх легко було полагодити. Зверху вони давали більше місця для маневру та переміщення оборонців, що дозволяло підсилювати оборонні дії.
Давньоруські міські укріплення X—XIII ст. мали досить складну систему спорудження. Про будову укріплень давньоруського міста казали: «Град рубити». Це пов’язано з тим, що головною частиною міських укріплень були рублені зруби — «городні», засипані землею. З двох боків зруби укріплювалися земляними скосами, які стримували розпирання землі в нижніх частинах городень. Таким чином утворювалися великі земляні вали зі стрімкими схилами. Ці схили, в свою чергу, всередині мали субструкції, щоб тримати крутість. Верхні частини городень виступали над валом і були, власне, стінами міста.