Рис. 47. Михайлівський собор у Переяславі, 1097 р. (реконструкція Ю. С. Асеева, В. О. Харламова).
Дуже близькою за планом та формами до Василівської була церква Гнилецького монастиря в урочищі Церковщина за 15 км на південь від Києва. Церква майже квадратна в плані, чотиристовпна (східні стовпи хрещаті в плані, західні — круглі), одноапсидна, з вузькими боковими нефами, що може свідчити про трилопасне завершення фасадів. Фасади розчленовано профільованими пілястрами, а техніка споруди типова для кінця XII — початку XIII ст.: малоформатна плінфа (23x18x4 см), відсутність стрічкових фундаментів. У товщі західної стіни були сходи на хори.
Надзвичайно цікавою спорудою кінця XII — початку XIII ст. була ротонда, рештки якої досліджено в самому центрі київського дитинця, напроти Десятинної церкви (поблизу садиби Трубецьких на вул. Володимирській, 3). Діаметр ротонди дорівнював 20 м. Її стіни членували 16 пілястр, а в центрі був круглий стовп діаметром 3,2 м.
Ротонда споруджена типовим для тих часів муруванням з бутобетону в фундаментах і малоформатної цегли-плінфи (28x20x5 см) в стінах та пілястрах. В муруванні стін та стовпах разом з плінфою використовувалася брусчата цегла (25x12x8 см). Пілястри мали розміри 153 см в ширину і 70—80 см в товщину, їхні фундаменти були закладені на 20—30 см глибше фундаментів стін, що говорить про важливе конструктивне значення пілястрів. Певно, на них спирались або нервюри перекриття, якщо тут було вжито нервюрну систему, або балки дерев’яного перекриття.
Розглядаючи майже трьохсотрічний період розвитку архітектури Київської Русі ми відзначаємо кілька (п’ять) стильових етапів. З кожним етапом розвитку давньоруського зодчества зростають масштаби кам’яного будівництва. Так, до 30-х років XI ст. на Русі було зведено менше 5 кам’яних споруд (в Києві); з 30-х по 60-і рр. XI ст. — 10; з 60-х років XI ст. по 90-і рр. XII ст. — 31. Значних масштабів кам’яне будівництво на Русі досягає в XII ст. З 30-х років XII ст. до нашестя кочовиків за археологічними даними відомо близько 150 кам’яних споруд у 20 містах Давньої Русі, утверджуються місцеві архітектурні школи Києва, Чернігова, Переяслава.
Глава 5
Місце давньоруської культурної спадщини у скарбниці світової культури
Культурна спадщина давньоруської держави значною мірою пов’язана з географічним положенням й етнокультурними процесами на величезній території Центральної і Східної Європи. Ці важливі закономірності історичного розвитку багатьох народів Старого Світу, безперечно, мають свої витоки у І тис. н. е., коли простежується безперервна заселеність і поширення ранньосередньовічних слов’янських культур серед балтського, іраномовного, тюркського, германського населення та інших великих етнічних груп. На основі празької культури формуються старожитності пам’яток VIII—X ст. на Дніпровському Правобережжі і більш складний процес простежується на Лівобережжі, Верхньому Дніпрі, пов’язаних з роменською культурою. Ці слов’янські культури поступово поширювалися у Волго-Окський басейн і несли основи традиційної слов’янської культури з притаманними їм рисами дерев’яного житлобудування, землеробства і скотарства, побуту, мистецтва, поховальної обрядовості, релігійних уявлень тощо.
Основні риси матеріальної і духовної культури слов’ян продовжували розвиватися і в наступний період утворення держави, після об’єднання різних племен (древлян, полян, сіверян, кривичів, ільменських словен, деяких неслов’янських) 882 р. УIX—X ст. в лісовій смузі поширюється своєрідний господарсько-побутовий комплекс із прямокутних заглиблених або на підкліті жител з глинобитною піччю, наральниками, серпами, косами, ручними млиновими наставами, асортиментом хлібних злаків з голозерних пшениць, жита, проса, ячменю, свійських тварин з переважанням великої рогатої худоби, свиней, важливими промислами (бортництво, рибальство). Цей комплекс традиційної культури був значним внеском у культуру населення Східної Європи.
Разом з господарсько-побутовим комплексом у процесі розселення слов’яни несли з собою традиційні зв'язки у торгівлі, художній культурі. Так, зв’язки з Великою Моравією простежуються у знахідках своєрідних прикрас на поселеннях по Дніпру: Монастирьок, Київ, Гньоздово. Художні вироби з Чехії і Польщі загальнослов’янських типів були прототипами для створення на території волинян, древлян прикрас із зерні (лунниці, намисто, скроневі кільця) у IX—XI ст. Ці вироби поширювалися на територію радимичів, сіверян, де в цей час відомі й балканські типи прикрас. Водночас у слов’ян Волині формується набір прикрас з масивних гривен, браслетів, відомих за скарбами прикрас (Городищенський, Хайчанський, Пилявський, Бужиські та ін). Складний процес поєднання різних художніх традицій Волині спричинився до створення в Києві відомого давньоруського князівсько-боярського убору, так добре відомого з київських скарбів трагічного 1240 р.[1011]. Цей тип металевих прикрас (деталей) одягу поширився по Європі і відомий за знахідками в Румунії, Польщі, Волзькій Булгарії у XII—XIV ст.