Я мимоволі пирхнула. Чара теж усміхнувся.
— Розумна була жінка, — сказав задумливо, — хитра й жорстока вельми. Ми з нею одне одного не любили, але шанували. Вона бо теж хотіла все знати, але надто каламутну душу мала. Аби Володимир хоч в неї вдався… Але він — викапаний дідо, Ігор-князь. І норовом, і з обличчя.
— А говорили, — наважилась я, — ніби Святослав — не син Ігорю…
— Про неї багато чого плели, про Ольгу. Але то все бабські побрехеньки. А Святослава нам Перун послав, та швидко і знов прикликав до себе. Боги забирають кращих. На жаль…
Дочекалися ми і повернення війська. Я якраз була вдома, коли до світлиці ввалився Ратибор, пошарпаний, але веселий.
— Слава Світлим Богам! Як ся маєш, Світозаро?
— Добре! Ти як?
Перунич стягнув з плеча сорочку.
— Шкодував — єм, що тебе не було поруч, цілителько. Це мене вже наприкінці позначили.
Я обережно торкнулася пальцями ледь загоєного рубця.
— Бідний мій…
— Нічо’,се вояцька відзнака!
Батько, прийшовши з кузні, зажадав послухати про похід. Ратибор, наминаючи маминої роботи пироги, оповідав уривчасто:
— Але що казати… Застрягли. Перекинчик один метнув з мурів стрілу з запискою. Знайшли джерело, перекрили воду — і по всьому. А то б ще довго товклися.
— А князь? — питав батько цікаво.
— Та князь… Хтозна… Витримки ніякої, тільки й того, що вперед рветься. Швидше та швидше, а скільки за той поспіх поляже, то йому байдуже. Нас лише в битві й терпів поруч. Все з варягами своїми, а що варяги? Найманці є найманці. Один серед них був — геть скажений. Нанюхається якогось порошку, з рота піна, очі вибалушені… Валить келепом направо-наліво, свій чи чужий — не видить. В князя теж така хоробрість, несправжня, чи що… В останній сутичці трохи головою не наклав, все мужність свою доводив. Ледве ми його відборонили. А лізти тоді проводиреві в січу зовсім не треба було.
— Та-ак, — зітхав батько, — далеко куцому до зайця…
— Небіжчик-Святослав дуром вперед не кидався, — мовив Ратибор сумно, — знав що та як, людей беріг. Себе не шкодував. Раз, було, притисли нас, пам'ятаєте?
— Еге! — кивнув батько, — це, коли змовились проти нього булгарські верховоди та дехто з наших…хрещених. Підмога не прийшла, ромеї замкнули коло…
— Все вірно! Так Святослав розрахував, де в них найслабше місце, куди вдарити… І вирвались ми!
— Мені отой грек, товмач, пам'ятаєш, Ратиборе? Що тримався древньої віри… І ввесь час писав щось…
— Авжеж…Сей чоловік був книжник, але вмів не лише книжки читати. Бився теж добре. Жаль, загинув.
— Так говорив він опісля того бою, що кричали ромеї, аби живим князя брати. Це, як коня під ним убили, пам'ятаєш?
— Аякже! Я ж тоді поруч з князем був. Як і належить чурі. І бився Святослав наш як завше. Наче сам Перун. А як уже вийшли з оточення, говорить мені князь:, «А подивись-но, чуро, що там у мене з ногою…» Глянув я, а в нього чобіт повен крови. Й виду не показав, що поранений…А синка мигцем по голові зачепило, так галасу було, наче бозна якої небезпеки уникнув.
— До речі, про хрещених, — сказав батько, — брехали нині в шинку княжі гридні, що Святославич геть на ромея перекинувся.
— Та аби ж брехали! Чуба відрізав, ніби через оту рану. Бороду відпустив, наче не князем є, а жерцем. Вбрався в їхні шовки, а воно йому личить, мов сідло корові. Хіба шовк в бою обереже, як сорочка полотняна, оберегами гаптована? Нею і рану затягти можна, а з шовків тих яка користь? Жіноцтву на іграшки? Перекинчик отой корсунський від нього не відходить, та все щось нашіптує. А любечанський вуйко в друге вухо — ту-ту-ту…Наші шепочуться, що се буде новий Аскольд.
— Аскольд Київ на меч взяв, а Володимир — онук Дажбожий! — заперечив батько палко. — Не буде він люд силувати!
— Аскольд варяжин був темний, — підхопила я, — од греків хрещений та ними ж навчений наш люд зневажати.
— Свій перекинчик гірший за ворога, — буркнув Ратибор, — я все Уліба згадую, Святославового родича. Теж був… Од греків хрещений…
— Зрадник! — вдарив батько кулаком по стільниці, - князь ще вояцьку смерть йому подарував! Від меча! Потрапив би він, той Уліб, до мене на розправу — одразу б згадав всіх Богів поіменно!