Того чорного серпневого дня ми сиділи з Ратибором у дворі батьківської хати. Перунич говорив про наше з ним буття:
— Негаразд, Світозаро. Купальський шлюб ладен для юних. Тра’ свою хату мати, діти…
— Треба… — погоджувалась я.
— Полишу я Гай, та поставлю хижу. А хочеш, заберу тебе в Карпат — гори?
— Не можу, Ратиборе. Батьки, рід, Берегиня…
— Ну, як знаєш, але свій дім потрібен.
«Сказати чи не сказати?»- думала я. Була-м вагітна вже п'ятий місяць, але таїла це, боячись вроків.
— Ратиборе, в нас… Пролунав звук рога…Ще…
— Тривога? — збентежилась я.
— Ні, то княжий бирич, — озвався Ратибор, — дивно, сьогодні ж ніби й день не торговий…
— Люди, слухайте! — почувся геть охриплий вже голос бирича, — Базилівус, базилевс руський…
— Чого? — прогув з-за плоту батьків голос. Татко тільки-но прийшов із кузні — Який ще базилівус?
— Базилевс, — пояснила я, сміючись, — сиріч Володимир — князь.
— 1 все-то в його не по-людському. Ну, що там ще? Новий податок?
— …наказує, - кричав бирич, — прибути всім завтра, зі сходом сонця, на Дніпровий берег, що під Гаєм, аби прийняти святе хрещення!
— Себто як, усім? — розгублено запитав батько, — що там ще за хрещення, Світозаро? Ніби ж згоди спершу спитати треба?
— Хто не прибуде на річку, — кричав далі бирич, — багатий чи убогий, робітник чи жебрак, буде моїм ворогом! Позбавлено буде ослушника майна і покарано смертю! З- за тинів виглядали жінки, чоловіки, розгублено перегукувались:
— Що там є, сусідоньки? — питала цікаво Данка.
— Чоловіче княжий, та поясни ж, що й до чого, — зажадала Ясуня.
— Прийдеш, тітко, — загиготів бирич, — та й окунешся в Дніпро! Се не боляче!
— Та чого се я маю окупатись?
— Наказ базилівуса!
— Та кажи по-наськи!
— Князів наказ, дурепо!
— Та чи я сказилась, — обурилась Ясуня, — аби прилюдно голяка у воду лізти?
— Так, а для чого це князю, чоловіче? — почувся голос Тура, одного з моїх братів.
— Се знак, — поважно пояснив бирич, — що всі ми приймаємо за Бога Ісуса Христа.
— Якого хреста? — вигукнула Данка.
— Се ж божище ромейське, тітко Данко, — хтось із люду, — хреститись маємо, як князь і двірські.
— Я бо вже хрещений! — похвалився бирич.
— Так оце нам що, мальованим дошкам молитись, як в кириконі святого Іллі? — спитав мій другий брат, Бажан.
— Для чого нам ромейський Бог? — гукнув Тур, — своїх маємо, незгірших!
— Ольга хрестилась! — бирич наставницьки, — а нині і князь. То й ви мусите. Боги ваші суть не Боги, а ідоли!
— Ольга! — батько мій на весь голос, — що нам Ольга?! Ольга людей живцем палила!
— Князь збожеволів! — вигукнув Ратибор, — тому Христу ромеї молились за погибель Святославову!
Натовп тривожно загудів.
— Ромеї — вороги наші!
— Били їх, били, а тепер їхнім Богам молитись?!
— Тож нині греців сюди наїхало!
— А нашим Богам же що?! — вигукнула Ясуня.
— А ідолів — до річки! — варкнув бирич.
— Себто як — до річки? — загрозливо спитав Тур, — ах ти ж ромейське гибло…
Люди захвилювались ще більше. Бирич перелякано подався назад.
— Князь ромеям продався! — вигукнув хтось.
— За шовки та марципани! — пробасили з натовпу.
— Не дам собі на душу наступити! — крикнув Тур, — я — онук Дажбожий!
— Я зі Святославом був під Доростолом, — підкинув і батько, — Перун нам помагав, а не ромейські дошки!
— Та як це?! — обурювались інші, - всіх гуртом, наче отару? Ми люди, чи бидло?
— А ви хіба не чули од греків, — зло спитав Ратибор, — що їхньому Богові люде — раби?!
— Се як в хозаринів, далебі!
— Ми русичі, не хозари!
— Хіба ромейський Бог та зрозуміє по-наськи?
— То, певне, змусять усіх і говорити ромейською…
— Мову неньчину заборонять! Чуєте, русичі!
- Імена заберуть навіть! Князь он уже і то — базилівус!
— Бажаном мати назвала, Бажаном і вмру!
— Не піти завтра — і все! — батько рішуче, — зброярі, чи ми мечів не маємо?!
— Де волхви, де Віщі?! — скрикнув Тур, — гей, Перуничу!
— Ратиборе, — підскочив Бажан, вже при зброї, - що маємо робити?
— Не йти нікуди! — твердо мовив Ратибор, — не військо ж він пришле за вами! Я зараз біжу до Гаю, а ти, Світозаро — до Святині Дажбожої! Певен, що Віщі одмовлять князя від сього божевілля!
Ми побігли, лишивши розтривожений Ковальський Кут. Ввесь Поділ гудів, мов осиний рій. Біля Велесової Святині, на торжищі, скупчилися люди, щось вигукуючи.