Ратибор звернув до Гаю, я побігла далі. Ось сяйнула Святиня на пагорбі… Я пішла повільніше. Дитя раптом ворухнулося в мені. Вперше…
В Святині було людно. Збіглись усі Чарині учні, молоді Дажбожичі. Сам Віщий збирався іти на Гору. Богумил, старший жрець, намагався його зупинити:
— Віщий Чаро, не йдіть туди! На Горі засів божевільний! Божедара Велесич зарубали варяги просто на вулиці! Троян зібрав люд на торговищі і хоче боронитись! Йти зараз на Гору — самогубство!
— Ти, Богумиле, думаєш, я смерти боюсь? — тільки й відповів Чара.
Побачив мене, ледь усміхнувся:
— З Дажбогом, Світозаро! Ти звідки?
— З дому, Віщий! Ковальський Кут хвилюється, люди озброюються! Ратибор побіг до Вогнедара, в Гай… Боги, невже Божедара вбили?! Та кому ж заважав співець?
— В піснях Божедарових — історія Роду, — пробурмотів Чара, — для люду викладена… Аби пишалися. Вони знають, з кого починати…
Глянув на мене, зітхнув:
— Оце тобі зараз такі хвилювання… Ти хоч не дуже то гасай по місту, жоно.
Я почервоніла. Старий, виявляється, давно помітив мою таємницю.
До Святині вбіг молодий Милич, Чарин помічник.
— Віщий! — крикнув, — сюди йдуть найманці! З півсотні! З ними кільканадцять людей з Гори! Боюся — бути лиху!
— Закладай двері, - наказав Чара, — відсидимось!
— Може ми виведемо вас, доки не пізно? — запропонував Милич.
— Тут мій Бог! — одрізав старий волхв, — і моя книгозбірня! Ви ось Світозару краще виведіть, їй дивитись на кров нині ні до чого.
Я закрутила головою:
— Ні, Віщий! Я з вами!
Ми зариглювали двері. Незабаром в них загрюкали, чи не бойовою сокирою.
— Відчиніть! Воля Базилевса!
— До Дажбога із зброєю не ходять! — гукнув Милич, — ти, Вовче-воєводо чи не ромей уже? Так іди до кирикону, а не пхайся до Святині Дажбожої!
— Князь наказав знищити ідолів! — почулося з-за дверей, — вийдіть, і завтра хрестіться, і тим врятуєтесь!
«І розвалите їхні жертовники…»- прошепотіла я.
— Галилеянин був мирним проповідником, а ви во ім'я його паскудства творите? — озвався Чара, — ти хоч, воєводо, половину зрозумів з тих книжок грецьких9 Ти їх, взагалі — читав?
— Для чого мені читати, як Анастас Корсунський все до ладу розказав? Ісус говорив: «Не мир я прийшов принести на землю, але меч…»
— Тим то ти й припхався сюди з мечем? Але тут не боягузи зібралися! Забирайся геть, воєводо, бо зурочу тебе так, що жона не пізнає! Будеш здатен лише грецькі молитви читати!
Грюкіт припинився.
— Але ж князь наказав… — жалібно озвався з-за дверей воєвода.
— Князь тобі накаже батька вбити, то ти уб'єш? Дажбог — праотець Роду Аріїв, від якого і ми пішли! Ти на Рід здіймеш руку, собачий сину? Відсохне вона тобі!
— Віщий Чаро, — заблагав воєвода, — вийдіть добром… Князь наказав, в разі непослуху, підпалити Святиню! А як ми не послухаємо — то й нам смерть буде! Вийдіть,
ми вас не зачепимо… І Святині не чіпатимемо, лише ідола викинемо, і все… А Анастас покропить грецькою водою.
Віщий розлютився геть:
— В Дажбожій Святині не бути чужим Богам! Ти мене не залякуй, перекинчику, а краще йди, бо накличеш Марену до себе в гості!
За дверима затихло. Богумил мовив:
— А вони таки і справді підпалять. Чи довго… Сухе дерево добре горить.
— Хто хоче — може вийти. — сказав Чара.
Ніхто не ворухнувся. Віщий глянув на мене:
— Вийди, Світозаро. Жони не зачеплять.
Я нічого не відповіла. Мене трусило, наче взимку.
«Вось, што йон чита Владзіміру… Вось!»
«Але тільки так будете їм робити: жертовники їхні порозбиваєте, святі дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите у вогні…»
«Бог Ізраїлю — Бог ревнивий…»
«Вогонь… Вогонь поїдаючий…»
Бідолашна Рогнедь передчувала це… Передчувала… Але ж він — син Святославів! Саме це спинило руку Марени! Думали — не наважиться… Наважився… Базилевс…
Потягнуло димом. Чара раптом стрепенувся:
— Книгозбірня! Се ж скарб! Все загине!
Вогонь лизав деревляні стіни Святині. Стало задушно. Але до дверей ніхто не рушив. Милич сів біля мене і заглибився в молитву. Решта Дажбожичів скупчилися посередині.
З книгарні вийшов Чара з якимось вузлом.
— Світозаро, йди сюди.
Я підвелася і підійшла до старого. Він дав мені вузлика
— Дощечки з резами. Про Кия, про Арія… Хоч щось врятуй! Через двері пізно, там вогонь… Йди-но…
Волхв потяг мене в кут, підняв дошки підлоги.
Колись — сказав, — се єдина Святиня була. За хазарських набігів люд в ній ховався… Сей хід веде назовні. Він півзавалений, але ти пролізеш.