Пристанище Берегині… Теж руїна. Посеред двору — вогнище. Рештки деревляних Образів. Півспалена Лада, до якої я колись молилася. Мертві жриці. Дівчатка… Мої учениці… Тіла зі слідами насильства… В мертвих очах застиг переляк…
Це зробив не печеніг, не хозарин, а син Святославів… Во ім'я Бога Ізраїлю та його Сина… Власну столицю взяв на меч!
Ось і Ковальський Кут. Зброярі билися запекло. Багато погорілих хат. На цілих домівках на дверях — отес. Ромейський хрест.
Ось хата брата Тура… Попелище… Ось батьківське подвір'я… Леле! Татко боронився завзято. Хінським мечем, дарунком Святослава. Певно, ухопив перше, що трапилось під руку.
Мати, моя вічно заклопотана мати, лежала поруч з мертвим чоловіком. Груди їй пронизав варязький меч. Вона теж не пішла на ріку за княжим наказом.
«Се не боляче… Окунувся — і все…»
— Світозаро! Гей, Світозаро!
З- за плоту боязко визирала Ясуня — сусідка.
— Ти жива, доню? А твої, бач…
— Де люди, де решта?
— Погнали до Славути! Мечами, наче ординці! Я в льосі заховалась. Кажуть, будуть жертву приносити! Чоловічу! Ромейському Богу! Берегиню схопили! Бачила-м твого Ратибора. Зв'язаний, в крові, лише очі горять. Брехали варяжини, що його на березі стратять. Він тою жертвою буде! Ой леле, ой лихо, ой біда Дажбожим онукам! Та куди ж ти, Світозаронько?!
— На берег…
— Уб'ють тебе, уб'ють! Ти ж відьма! Рахманів нищать найперше!
Ясуня подивилась мені в очі, затнулась і знову заголосила. Я побігла геть від спаленого обійстя. Дитя нагадало про своє існування різкими поштовхами.
«Ратибор… На березі… Ратибор…»
Як я добігла до місця, обряд вже закінчився. День був літній, але вітряний. Люди в мокрих сорочках тремтіли не стільки від холоду, скільки від ганьби і приниження.
Мене ухопив якийсь гридень. Знайомий, бачила-м його на Горі. Але він мене не пізнав…
— Ти хрещена, бабо?
Підскочив другий:
— Мокра, отже хрещена! До гурту!
Поки бігла я містом, то зо три рази падала в калюжі. Пощастило…
Ромейські жерці згортали своє причандалля: столики, кропила, книги. Князь стояв перед натовпом, оточений найманцями. Сам, без своєї Анни. Поруч — високий здоровань, білявий, товстопикий. В повному бойовому вбранні, трохи піднищеному. Добриня- любечанин… Малуні теж не було видно.
Перед ними, на землі, Перунів Образ. Варяжини обідрали з нього прикраси, але то був той самий Перун, якого я бачила в Гаї. Бог з обличчям Святослава…
Гурток людей біля поверженого Божества нагадував ординський полон. Зранені… Закривавлені… Ратибор, ще двоє Перуничів… Берегиня, мила моя вчителька… Троян Велесич… Сяйвір, один з Чариних Дажбожичів… Його не було тоді, в Святині. Певне, пізніше прибіг.
— Оце — осердя поганства! — вказував на бранців високий чорноризець. Я побачила, як випростався Ратибор, яким гнівом спалахнуло рідне обличчя. Ти помреш незломленим, Святославів чуро, а як же я? Що станеться з твоїм дитям? Леле, ти навіть не відаєш, що іскорка твого життя б'ється в моєму тілі…
— Гріх гордині на цих обличчях, — лунав голос ромея. Гучний, майже без акценту… Де ж вас вчили по-наські, панотче Анастасе? І для чого? Для цього дня?
— Клятий пройдисвіт з Корсуня, — прошипів в мене за спиною хтось із хрещених. — погибель наша…
- І сказав Бог нищити кумири ідольські, - продовжував ромей, — бо то є образа Господу! Світло несемо ми темним поганам, світло вчення Істини! Бог єдин!
«Бог єдин і множествен, — наче в яві почула я голос загиблого Вогнедара, — і хай не розділить ніхто того множества…» Потім у голові пролунав плачучий голос Рогнеді:
«Вось што йон чита Владзіміру, вось!»
— Уб'ють вони їх, уб'ють! — побивалась поруч зі мною якась розтріпана жінка в подертій сорочині. Я струсонула заціпеніння. Поруч зі мною тремтіла в мокрій кошулі Данка Ковалиха. Я ледве її пізнала — язиката сусідка наче зістарилась на двадцять років.
— Ти хоч розумієш, княже, що ти накоїв? — раптом почувся дзвінкий голос Берегині, - ти душу руську вбив! Ти через батька мертвого переступити хочеш! Подивись на цього Перуна — се ж душа Святославова! Скажений дурню, я ж тебе оцими ось руками на світ пустила, та пуповину перерізала! Ти ж і не скрикнув би, аби не я, та не наше мистецтво цілительське, яке оці невігласи ромейські Чорнобожим називають! Ти ж бо пів задушеним родився! Краще б ти тоді й не закричав!
— Ся жона повинна смерти! — сказав Володимир голосом лунким, але порожнім, наче в сновиди, — Ейнаре!
Здоровенний варяжин змахнув мечем… Хтось пригнув мене до землі. Данка Ковалиха…