— Молитись… напевне.
— Битись, мабуть, доведеться жінкам, — сказала я втомлено, — учись далі, киянине… Як ворогів любити… Як Рід зраджувати. У тебе добрі вчителі. Я теж колись училась. Але — іншому.
Якось, після того, як чернець подався геть, моя Святослава, що виросла вже на гарну дівку, сказала:
— Мамо, а що як повернутися до Києва?
— Для чого, доню, — здивувалась я, — на попелище?
— Ми приречені, мамо. Ти ось оповідаєш нам про кіммерійців, скитів, Арія, Кия… Учиш резам і мене і дітей з громади. Але життя ізгоїв важке, людям не до сих історій. Записати — знову знищать. Далеко не втечеш. А онука твоя, якщо дасть Лада мені діти, вже лише знахаркою буде. І тільки.
— В Києві не вижити рідновірам. Хреститись доведеться. Або все життя брехати.
— То й нехай… Але ж там є книгозбірня…
— Слухай-но, Святославе, — сказала я, — по-перше, християни не пускають жон до науки. А по-друге… Ти молода, і я не маю права тримати тебе в пущі. Але, якщо ти станеш такою, як отой чорноризець, я не переживу твоєї зради.
Я оповіла їй все своє життя. До того мало що розповідала. І про Любомира — коваля, що загинув з хінським мечем в руках. І як палала Дажбожа Святиня. І про те, що таке — вірність Перуничів. І як схилився Ратибор перед поверженим Образом. І як втопилася Малуня. І про Перуна з ликом князя-воїна. І про те, як хотіла все знати.
— Ось тепер я дійсно все знаю, доню. Як без звоювання можна перемагати. Перемогли нас ромеї, зламали. Живи ж як хочеш, Святославо!
— А ти, мамо? — спитала Святослава. Чорні її очі, пам'ять Ратиборова, були повні сліз.
— Дніпро глибокий, а мертві сорому не мають…
Вона залишилась… Вийшла заміж за древлянського хлопця. З'явилися в мене і онуки.
А сеї зими збагнула я, що вже рясту мені не топтати. Стомилась. Життя протекло крізь пальці.
Лежу, читаю з Чариних дощечок. Були війни… Були й воїни… Було важко. Підіймалися. Невже отсе — все? Невже земля наша плодитиме лише перекинчиків? Не віриться…
Яку молитву читав Чара в палаючій Святині? Може цю?
«Дажбог на струзі своєму був на Сварзі премудрій, яка є синя.
А струг той сяє й вигляд має як золото, Вогнебогом розпалене.
Його подих — це життя кожної істоти, і притулок…»
Скоро і за мною прибуде струг вогняний. Стрічайте мене, Боги! Я бо хотіла все знати. І дізналася багато. Та нема нічого кращого за рідні Святині…
«Пиймо сур’ю питну за Славу ту… І вогнища розпалюємо біля дубів І снопа вносимо, і скажемо хвалу йому… Ми — Онуки Дажбожі, і не сміємо нехтувать Славу свою й заповіти дідів!
Чому ж ти плачеш, Святославо? Смерти нема!
БЕЗІМЕННИМ МУЧЕНИКАМ ЗА ВІРУ ПРЕДКІВ НАШИХ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ.