В синіх очах — незвична задума. Навіть голос змінився, зникла юнацька запальність.
— Оповідав за дівчину одну, жила вона, здається, в Олександрії. Християнські жерці розірвали її на шмаття. «За що?»- питаю. «За те, що хотіла все знати.» І тут я згадав про тебе. Перед походом оповів мені Чара, як ти знань просила. Соромив, що мало книгам приділяв уваги. Але що ж… Воїн я…
— Розум не обтяжить воїна, але сприяє перемозі… - сказала я, сама своїй сміливости дивуючись.
Сміється Святослав:
— Метка в Любомира донька… Ну, і взяв я того ромея товмачем. Понаслухувався від нього речей цікавих. «Писатиму, — каже, — про тебе». «Маю волхва — літописця» — відповідаю. «Писатиму для своїх, аби відали правду…» Махнув я рукою — най пише
— Поговорити б з ним…
— Лишив його в Предславі. Маю думку — закріпитися там. Люд тамтешній за мене: не люблять вони правителів своїх, булгар — наїзників. А ромеїв на дух не виносять… Позмагаємось!
Руку свою, невелику, гарячу поклав мені на плече. Пальці тонкі, наче в дівчини, та знаю, що підкови вони гнуть.
Душа моя зараз в тих пальцях, мов та підкова…
Та в присінку затупотіло. Гридні…
— Княже, мати помирає!
Зірвавсь з-за столу борвієм.
— Чекай! — кинув. І вибіг геть.
Через три дні ховали Ольгу. За ромейським звичаєм.
Град незадоволено гув. Люди вимагали вогняного поховання. Святослав на усі докори відповідав понуро але твердо:
— Най вершиться материна воля…
Княгиню проводжали в останню путь ромейський жрець в чорному вбранні та жменька чужоземних гостей торгових. Святослав йшов за домовищем стиснувши вуста. Поруч двоє синів — Ярополк з Олегом. Хлопці — нівроку вже…
Кияни не пішли на християнський цвинтар, аби не осквернитись. Стояли обабіч кирикону святого Іллі. Врешті, проводжаючі вийшли з загорожі. Ромейський жрець голосно мовив до Святослава, від хвилювання ковтаючи слова:
— Великий князю, її душа на небі плаче за вами. Адже ви приречені геєні вогненній! її останнім бажанням було — аби ви прийняли святе хрещення. Во ім'я Господа нашого Ісуса Христа!
Святослав йшов, схиливши голову. Вітер з Дніпра ворушив русявий чуб. Ромей продовжував умовляти, додавати ваги на ці зігнуті горем плечі:
— Бог єдин, єдина віра, єдине хрещення… Вона плакала на смертнім ложі, що ніколи не зустріне вас в потойбіччі. Виконайте її останню волю! Вона благала вас!
Князь рвучко випростався. На хвилину я подумала, що він вдарить, або різко відіпхне того, хто не дає йому залишитись наодинці з пам'яттю про вмерлу.
Але Святослав стримався. Сказав лишень:
— Я предківської віри не зраджую!
І швидко пішов геть… Ромей лишився стояти. Люди обходили його і потиху складали з пальців знаки оберегу, боячись зурочення.
«Важко йому буде без покровительки», — майнуло в мене.
А Святослава виділа я опісля лише раз. В Дажбожій Святині, перед тим, як повернувся він на Дунай. Чара благословив його, а я заплакала. Святослав мовив, усміхаючись:
— Малою не плакала, а тепер хлипаєш, Світозаро Любомирова?
І стис мені зап'ясток, а на вухо прошепотів:
— Вернусь — жоною зроблю! Чекай…
В Святині Берегині був потаємний кут, затулений запонами. Скориставшись тим, що волхвиня потішала біля Рожаниць якусь вагітну, я шаснула туди.
Богиня стояла, звабливо вигнувшись струнким тілом. Нага Лада, що чекає коханого… Золотий блиск дерева здавався відблиском живої шкіри.
— Світозаро? — почувся голос Берегині.
Тільки зараз я збагнула, що мимоволі закинула руки за голову. І вигнулась, аби роздивитись Матір закоханих.
— Лада — це нині ти, — сказала Волхвиня, — він у війську? Дружинник? Гридень?
Я кивнула. Не мала сили видушити слово.
— Чекання гірке, але й солодке, — мовила Берегиня, — бо, коли дочекаєшся, то бігатимеш ось до кого…
Вона вказала на дев'ять Рожаниць за запонами. Дев'ять статуй, що зображували вагітних… Остання, негарна тілом, але з відсвітом материнства на обличчі, завжди подобалася мені.
— Його дитя — це щастя…
— Ну, дай Боже — Дажбоже, та Матінка — Земля.
Жінка провела мене до виходу. Гарне лице, що наче не мало віку, усміхнулось з- під пов'язки — обереги:
— Помагай тобі Лада!
Час спливав у чеканні…Час…
Лихі звістки бігли швидше од війська, що верталося. Кінні гінці прокричали їх на вуличках Подолу. Я впала біля воріт і три дні не приходила до тями. Четвертого дня подибала за місто.