— Диво… Не Образ — диво… Вже видко, що дуже схожий на небіжчика — князя. Лице робив молодий Межимир, а він же був з нами в останнім поході. Ну, я скажу, одне до одного. Наче живий. У самого Вогнедара сльози виступили на очах. Оце вже ніколи не думав, що Верховний Перунич зможе розчулитись.
— Він же його вчив, — вишептала я, — і вивчив на воїна…
Батько позирнув на мене з жалістю:
— Не можеш забути? — спитав. Вперше за всі роки.
— Не хочу забувати, — відповіла я, — Аби хоч подивитися на нього… На Образ… Батьку…
— Таже не можна, доню… Звичай…
Настав, врешті, день, коли Образ урочисто перевезли до Гаю. Усі чоловіки Києва на чолі з князем приймали участь в церемонії. Я ввесь цей день пролежала вдома, наче хвора. Присилали з Гори, від княгині — не пішла.
Жінка не має права заходити до Перунового Гаю. Такий древній покон. Але я хотіла побачити його ще раз…Святослава. Межимир не підпускав нікого до роботи, аби не зурочили. Лише мій батько видів Образ та ще двоє — троє. А тепер він взагалі недоступний.
Вночі я вийшла з дому і пішла до Дніпра. Скрадалася берегом, наче злодійка. Як пройшла повз озброєну варту — не пам'ятаю. Мабуть і справді — змилувався Перун.
Не любить Блискавиця будованих храмів. Дубові гаї є Його пристанищем. На галяві, посеред Гаю, жертовник. І — Він…
Межимир, видко, теж любив Святослава. Його всі любили. Батько оповідав, як говорив князь перед боєм, що треба перемогти або вмерти, бо мертві не знають сорому поразки. І батько, і Межимир вважали б за честь померти поруч з ним. Я теж… Я більше не боялась, що мене піймають.
Схожість була разючою. Я опустилась на коліна.
— Ось ви і повернулись, — прошепотіла, — мій коханий воїне… Як там, в чертогах Перунових?
Він навіть усміхався під довгим вусом. Зазвичай Перун суворий, а тут… Яскраво палали виставлені вогняним хрестом смолоскипи. Мій коханий стояв посеред вогню, спираючись на батьків меч. Справжнє, сталеве лезо, мережане древнім письмом, сяяло рожевим блиском. В лівиці — громове колесо. Чуб та вуса виблискували золотом, а сині сапфіри, вставлені в очниці, палахкотіли живим полум'ям.
Я вийняла ножа. До Бога не можна йти без пожертви. Що могла дати Перуну я? Чого варте дівоче життя перед ликом Блискавиці? Чого варта моя кров, яку не можна пролити в бою?
Не зводячи очей з милого обличчя, я надрізала руку, і кров почала скрапувати до жертовної чаші. У батька було кільканадцять білих одмітин. По числу прожитих літ. Чоловікам вільно заходити до Гаю… Вільно приносити жертви. Вільно вмирати під гомін порогів… Спали мене на місці, Блискавице, я втомилася чекати!
— Дівчино, що ти тут робиш?
За мною стояв Перунів воїн. Невиразна тінь опісля сліпучого вогняного блиску.
— Ти що, божевільна? Як ти пройшла повз варту? Тебе ж уб'ють!
Він схопив мене за плече і добряче струсонув.
— Відповідай, шалена! Леле, сюди йдуть!
Вояк потягнув мене в бік Славути. Річковий вітер вдарив в лице. З Гаю почувся гомін.
— О, Володарю Блискавиць, — пробурмотів Перунич, — пробач цій дурепі, та й мені теж!
Він швидко тягнув мене до урвища, ввесь час підганяючи короткими вигуками. Я бо ледве пересувала ноги, квола та збайдужіла.
— Плавати вмієш? Відповідай!
Його голос долинав до мене наче здалеку. Поміж деревами, за нами, замиготіли смолоскипи.
— Ну, помагай, мати-Дано з сином — Славутою!
Воїн штовхнув мене в спину, і я полетіла. Це було незабутнє відчуття, що враз струсонуло з мене заціпеніння. А потім мене обняла холодна вода. Приглушена ударом, я поволі опускалася вниз, в обійми річкових красунь, якими мене лякали в дитинстві.
Він схопив мене за косу і виштовхнув на поверхню.
— Пливи! Пливи, кому кажу!
Це було останнім, що я почула.
Тепло прийшло нізвідки. Потім, через примружені повіки, я побачила вогнище, а в його світлі — свого рятівника.
Він був молодшим жерцем, бо носив чуба по — вояцькому. Сорочку мокру скинув і розвісив її на кущах. На шиї мав оберіг — «громове колесо». Такий же був і в Святослава.
Лице воїн мав гарне. Карбована, хижацька якась врода, не схожа на полянську. Чорний чуб, чорний вус… Очі чорні, як вуглі. Побачив, що отямилась, пирхнув задоволене:
— Хвала Світлим Богам! А то вже думав, що тягнув на собі небіжчицю!
— Де ми?
— На то му березі.
— Та як же я допливла?
— Допливла вона, ая… Дотягнув я тебе на собі, говорю ж… Ти чия?
Я мовчала. Мені було соромно і гидко.
— Чого тобі навріпилось вештатись в Перуновім Гаї поночі? Ге, а ще цілителька!