Я одрухово затулила святинний срібний оберіг: невеличке зображення Богині-матері з руками, піднятими в оберігаючому жесті.
— Слухай, — раптом знизив голос воїн, — ти не Світозара Любомирова?
Не почувши відповіді, озвався знову:
— Певне, так і є! Та, що хотіла все знати… Лихо… Та ж не плач…
Спробував пригорнути, та я почала пручатись. Заговорив швидко:
— Та не бійся, дурна! Я — Ратибор, його охоронець, Святославів… Нас три седмиці було — всі лягли… Окрім мене. Мене витягли з-під мертвих, пораненого. Твій батько і витяг. Дивись…
Схилив виголену голову із слідом страшної рани.
— Клятий печеніжин… Він би мене добив, та князь затулив мене щитом. Це останнє, що я бачив.
— Ти — живий, — ледве вимовила я, — його — нема…
— Сам знаю, що винен, — буркнув Ратибор, — як його ховали — лежав я непритомним, а то б кинувся у вогнище. Вони на нього чекали, каган з ординцями. Саме на нього. На решту не дуже зважали, а ломили на наш стрій. Двадцятеро лягло… Я — зостався… Вірно він говорив, Святослав, що мертві сорому не мають. Тим тяжче живим.
— Пробач… — прошепотіла я.
— Та що вже там… Ти на Образ прийшла подивитись?
— Так… На Образ…
— Мав би здогадатись. Він мені за тебе розповідав. Я бо був до нього найближчий. Чура. Таких, як я, «щитом» звуть. Завдання моє було — князю серце прикривати. І він мені довіряв. Лежимо, було, сідло під головами, а він марить уголос. Тобою. Красиво розказував. Я так не вмію. Віз він тобі дари, але все пропало там, на Хорсиці.
Підвівся на ноги. Сказав:
— Зніми одежу, викрути. Я проведу тебе до перевозу.
І одвернувся обличчям до річки.
З тої осінньої ночі Ратибор почав заходити до нас. Ніби до батька в гості. Батько радів: було з ким поговорити про крицю та згадати Святослава. Мати нашіптувала:
— Світозаро, чого чекаєш? Він до тебе ходить… Мертві не повертаються з Вираю, а живий живе гадає… Чуєш, дівко? Тобі ж уже ось-ось на тридцять поверне.
На Різдво Ратибор прийшов до нас з колядниками. Сказав, що один у Києві, і набридло йому стрічати Коляду у вояцькій хижі. Мати, відпровадивши колядників, запросила його на вечерю. Коли поминали пращурів нашого роду, я ще трималася. Але батько згадав Святослава. І я, сама того од себе не очікуючи, раптом заридала вголос, б'ючись головою об стіл. Ратибор мовчки вийшов. Мати, ранком, знову мені вичитувала. Але я не могла перемогти себе.
З весною посилилась звична вже туга. Ратибор не заглядав зо два місяці. Певно, Перунич забув мене. Врешті, так і треба.
З такими думками збирала кошика на Великдень. «Баби» цього року мені вдалися. Писанки теж. Одну, найгарнішу, списану Перуновими стрілами, я зав’язала до вузлика окремо.
На погості зібрався геть увесь Ковальський Кут. Жили поряд і гробки робили поряд. Найязикатіші баби були нині солодкі та розчулені.
— Слава Дажбогу, сусідонько!
— Слава навіки!
— Будьте здорові та багаті!
- І вам того ж, сусідонько!
Мене обняла Данка Ковалиха, яка, до речі, на дух мене не виносила:
— Слава Дажбогу, Світозаронько!
— Слава навіки! — відповіла я звично і раптом заціпеніла.
До нас, повз гуртки поминальників, що згадували нині пращурів до десятого коліна, йшов Ратибор.
Данка розпливлася в усміху від вуха до вуха:
— Слава Дажбогу, Перуничу!
— Слава всім Світлим Богам! — відповів весело Ратибор, — зі святом та Світлом!
В руці він тримав крашанку. Данка одразу ж видобула свою:
— Цятнемся, вояче?
Ратибор з усміхом стукнув крашанкою, і Данка смачно поцілувала його в губи, косуючи при тім на мене. Не знаю чому, але мені стало неприємно. Спекавшись Данки, Ратибор підійшов до мене:
— Крашанку маєш? — спитав.
В руці я тримала вузлик з писанкою. Він вихопив його у мене.
— О, стріли громові! Се для мене?
— Авжеж…
— Дякую, що згадала. Слава Дажбогу!
— Слава навіки!
Він простягнув руки. Відмовляти в поцілунку на Великдень не дозволялося. Я заплющила очі…
— Чічко моя… — прошепотів Ратибор.
— Що, Ратиборе?
— Нічо’….
На погості зчинився якийсь ґвалт. Гурт жінок когось соромив, вимахуючи п'ястуками:
— А бодай би вас Мати-Земля не прийняла! Прийшли на чуже свято та ще й лаються!
— Геть, скажені, геть!
— Хоч би посоромилися Святого Місця!
Посеред розлючених бабів стовбичило двоє варязьких гостей, ледь підхмелених, але не настільки, аби не тямити, що роблять. Обидва північани були християнами і ходили до кирикону святого Іллі. Старшого урмана звали по-грецькому: Хведором. Молодик, його син, називався, здається, по-гебрайському: Іллею. Жили вони майже постійно в Києві і були людьми вельми буйними, особливо після чарки.