Дитячі долоні не встигли затулили очей, як форд скорпіо, чого варто було сподіватися, врізався в тополю, яку сто двадцять п’ять років тому посадив з нагоди відвідин Міста і на знак безмежної симпатії до його мешканців граф із довжелезним ім’ям Померанц Ґуґельгупф фон Орґельшпіль-унд-Пройсенмарш. Попри викинуту на металобрухт ще майже нову машину, клята тополя обійшлася в драконівський штраф, так ніби чим-небудь відрізнялася від сотень інших тополь, що їх час до часу обчищали і вряди-годи зрубували комунальні служби Міста. І все ж у глибині душі Юдит спізнала безмежне щастя: діти відбулися подряпинами і переляком, вона сама гематомою — якби не повітряні подушки, ми б зустрілися з нею не так швидко, радше за все — ніколи.
Дзвінок у двері пролунав, коли я займався викладанням тістечок, правдивих лінцер шнітте з порічковим кремом, на стіл. Ми сиділи, балакаючи про се і те за тими самими зеленими горнятками з кавою, про одне з яких я вже згадував.
«На, ві ґейтс?»[1] — «Байнаге фабельгафт»[2]. — «Ну що, познайомиш мене з нею?» — «Юдит, за всього свого якнайщирішого бажання я не може тебе з нею познайомити. Її немає». — «Кудись поїхала?» — «Я не знаю, чи поїхала». — «Тобто?» — «Я не знаю, де вона. Мало того, я не знаю, хто вона». — «Ти заплітаєш. Спиш і не знаєш з ким?» — «Як тобі правильно сказати...» — «І навіть не знаєш, як вона називається?» — «Вона сказала: «Називай мене Міленою, просто Міленою», але, можливо, мені причулося і її звати насправді Оленою». — «Чешка?» — «Французка». — «О-ля-ля». — «Департамент Юкрен, префектура Лійон. Усе, що я знаю».
Доки ми отак розмовляли, Юдитчині діти, висипавши на гімнастичний килимок землю, начиняли горщик добутими з холодильника і — немудре діло — відкритими рибними консервами і печінковими паштетами. Я проклинав буржуазну індустрію, яка штампує консерви, що кожний шмаркач завиграшки їх відкриє, за те, що вона спеціально штампує їх так, щоб кожний шмаркач міг їх відкрити, ще й утримує армію дармоїдів, які досліджують, як можна закривати консервні бляшанки так, щоб кожний шмаркач міг їх завиграшки відкрити.
Дівчинка тримала деревце, а хлопчик старанно вигортав вміст бляшанок у горщик, ховаючи порожні назад до холодильника. Потім, уже за столом, вони кричали мені: онкель, онкель, шау, хоча який я їм у дідька онкель, я незадоволено обертався, ховаючи невдоволення за маскою привітної усмішки, і тієї миті у мене летіли товсті хлібні кульки, а я мав замало часу, щоб ухилитися. І вже аж потім, коли було темно і Замок підсвічували десятки потужних прожекторів, коли ми вийшли з кнайпи, де, звичайно, не обійшлося без посаджених дітлахами плям на моїх білих штанах (нейтральний колір, гадав я, не викликатиме ніяких асоціацій, хіба про курорт над берегами якогось південного моря) і решток крему на сорочці, я, якого на ходу розбирав сон, підвів їх до зупинки і ми розпрощалися. «Пас ауф»[3], — мовила Юдит мені на прощання, і я не знав, на що маю зважати. — «Фюрті»[4].
Ліфт
Для нього в скелі було продовбано шахту. Він сполучав верх і низ, Замок і Місто. Щоразу, їдучи ліфтом, я розглядав кажанів, що висіли навколо, чатуючи, доки прозора капсула зі мною всередині зависне; мені здавалося, вони не проти перегризти металеві троси, поклавши передчасний край моєму байдикуванню, внесеному в документацію, що фіксувала кожну секунду мого перебування тут, отого Da-Sein, над яким ридають філософи, під грифом «для внутрішнього користування». Я хотів, щоб життя було коміксом, якому немає завершення, однак нічого не прагнув дужче (крім Тебе), ніж якнайшвидшого кінця їзди. Коли ліфт прибував і я опинявся під зоряним, усміхненим, хмарним — байдуже яким — небом, на моєму чолі все ще рясніли великі краплини холодного поту.
Й одного разу це сталося. Ліфт завис, я дивився крізь кругле скло даху і крізь таке саме кругле скло підлоги, крізь скло стін, внизу чорне плато кам’яної брили, вгорі зяяв проруб, я натискав на всі кнопки, подавав сигнали у відеокамеру, інстальовану, як повідомляв напис, задля Вашої, тобто моєї безпеки і проти вандалізму (я теж проти вандалізму), але вони, звичайно, не працювали — то були, як і багато що в цьому Місті, муляжі, так що іноді мені видавалося, що й саме Місто — муляж, усередині якого я борсаюся і це моє борсання називається творчою відпусткою, завізованою Клерком Верховної Канцелярії. Я дивився, як світлове кружальце вгорі блідне, і коли воно зблідло остаточно, по той бік зашурхотіли, кружляючи і вряди-годи вдаряючись у скло, кажани. Я чув, як вони шепотіли один до одного поштовхуючим пересвистом: «Іст ер ніхт зюс?»[5]