Доктор Александер Адлер фон Горст
Дорога до нього вела попри робочі кабінети з відчиненими дверима, де над ворохами паперів чаклували заклопотані клерки, я гадав, що коридор ніколи не закінчиться, що хода триватиме вічно, що мені сниться, що насправді я стою на місці і тільки відчинені двері кімнат пропливають обабіч, зникаючи позаду й анонсуючи появу своїх наступників, доки й це кіно врешті добігло титрів.
То був одночасно кінець і початок, кінець коридору і початок його останнього і, як виявилося, найважливішого приміщення, в якому після ретельного перегляду папери нарешті отримували доленосну путівку в життя. Саме тут за широким вікторіанським столом, обставленим телефонами, факсами, пультами управління і викликання і з ніг до голови обплетеним дротами (чи не вела, бува, сюди та частина дротів із мого помешкання, шлях якої мені ніяк не щастило простежити, міркував я, намагаючись заразом скараскатися такої невчасної гіпотези), усміхався він, підводячись назустріч і простягуючи через стіл руки: «Доктор Адлер фон Горст, Міт Айзернер Ганд». — «Магістр Шпатц фон Берліхінґен, Викупаний-у-Порохах», — мовив я, звісно, лише про себе, філігранно вклоняючись. — «Найс ту міт ю»[6]. Він простягнув мені свою залізну руку.
Про доктора Александера Адлера фон Горста розповідали, що він може все. Оце «може все», мушу зізнатися, неабияк споваблювало мене своїм магічним звучанням. Подейкували, буцім він знає всіх і британська королева має за честь власноручно підписувати йому запрошення на бакінґемські прийняття, від яких він з удячністю, як і передбачає етикет, відмовляється.
Ми сьорбали каву, він розпитував мене про мої успіхи, звідки я так добре знаю мову, на що я скромно відповідав, що вже добряче встиг її призабути, позаяк довго не практикувався. При цьому він встигав відповідати на дзвінки, від яких плавилися телефони, переглядати і відсилати, а в рідкісних випадках сиґнувати своїм розгонистим підписом документи, що їх йому підносили і відносили, і щоразу, вертаючись до нашої з ним розмови, непомильно брав потрібний акорд.
Він ставився до мене напрочуд мило, люблячи край, звідки я, його гори і луки, гаї й полонини, качок у ставках і бузьків на колесі, рожевих поросят із закрученим хвостиком і замурзаних чабанів, заквітчаних дівчат і вишиваних парубків — то була єдина сентиментальна нота в суворій фузі його життя, яка, однак, звучала знову і знову.
Але якщо вже геть щиро, попри бажання побачити людину, яка може все, мене привів сюди куди важливіший мотив, через який я зміг би відмовитися, якщо тільки вона пролунала б, від найспокусливішої пропозиції. Тож коли він нарешті запитав: «Вас кан іх фюр Зі тун?»[7], я умлівіч, ніби він міг забрати щойно промовлене назад, випалив: «Допомогти знайти її, докторе!» — «Я-я, дас кріґен вір шон гін»[8], — збатьківська поплескав він мене по плечі, наче йшлося про найбуденнішу, яка тільки може бути, річ. На жаль, того разу оптимізм зрадив його. Зрадили дроти, телефони і факси, зрадили клерки, які ніколи не зраджували, які ніколи не зраджували до і ніколи не зраджуватимуть після. Він міг дійсно все, тільки не спроможний був розшукати її.
Тоді, прощаючись з ним, безмежно вдячний за сподівання, яке він великодушно вдмухнув у моє безрадісне, мов пташка узимку, серце, я цього ще не знав. Я виходив від нього, а амури з лемурами грали мені на флейтах, від чого стало так добре, що навіть сподобалася репродукція «Мисливців на відпочинку», яка в елеґантній чорній оправі висіла на білій стіні його офісу в загалом стриманому стилі, так що я мовив собі, хіба це не гарно, хіба не в цьому справжній сенс, хіба потрібно постійно прагнути і домагатися, хіба не переступно бути незадоволеним, хіба не прагнемо ми всі, потайки і насправді, в глибині нашого єства, куди ведуть складні лабіринти судин і капілярів, умиротвореності таких-от лубкових картин?
Дике полювання короля Стаха
Вони висвистували, аж можна було подумати, що тріснуло колесо історії і з нього висипалося монголо-татарське іґо, що то новий наскок спраглих ясиру, єдина можливість розгулятися, доки вулканізація не заховає до наступного інциденту. Вони заходили широким півколом, з одного і з іншого боку, вершники на гарцюючих скакунах, у їхньому внутрішньому вусі дедалі голосніше сурмив ріжок, їхні хорти, чуючи його, поводили пружним тілом, готові зірватися швидше, ніж від них цього вимагалося.