Я ходив ним, тим Містом, жуючи його посипані соляними кристаликами кренделі, петляючи вулицями, провулками і узвозами, церковними майданами й італійськими подвір’ями, сидячи на терасах кафетеріїв і в келіях ресторанів, і щоразу, коли сутніки згущувалися, мій погляд несамохіть мандрував угору, куди мені належало повертатися. Я лічив підсвітлені кола терас, бачив цегляний мур і годинникову вежу з величезним, також освітленим, циферблатом, під якою тулився будиночок з фалосом на стіні, якого звідси ще не було видно, — мій тимчасовий на цьому гостинному клаптику суходолу притулок.
Місто і Замок, наявність цієї кореспонденції, цього бюрґерсько-аристократичного зв’язку неабияк бентежила мене, всі ці вітрини, монументи і сквери, колії та мости, люди й будинки, скутери і велосипеди, поштарі й полісмени, які в роздоріжний момент життя з розумінням допровадять додому, роздягнуть і покладуть у ліжко, де довго та солодко спатиметься, тоді як надворі сяятиме доведений до ерекції заїжджим митцем фосфоресцентний прутень.
Коли рівно опівдні мене нарешті прокидало бамкання дзиґарів, коли, потягнувшись, я помалу підводився, коли холодні краплі води стікали уділеним природою тілом й у кавоварці вуркотіла кава, я не стримувався і казав: «Життя прекрасне».
Оскільки ніхто не відгукувався, я повторював голосніше і нарешті горлав: «Життя прекрасне!», зводячи все нанівець, адже мелодія, народившись ніде і з нізвідки, перетворювала слова на початок пісні, запобігти фатальному лунанню якої я не встигав, не міг і, якщо відверто, не мав бажання. Від того моменту мені знову і повсякчас крутилося голкою по платівці старе як світ, і нове, мов весняний світанок, так само поетичне, як і банальне: «ДЕ ВОНА?», на яке я вкотре уже не мав не те що задовільної, а й будь-якої іншої відповіді.
Знайдений пенні
Хто не знає пісеньки про пенні в кишені, хто не співав її, не наспівував, не насвистував? Її виконують діти в дитячих садках і школярі у школах, студенти на лавах і дириґенти в ямах, юні й дорослі, чоловіки та жінки, вона скасовує вік і стать, розчищає дорогу і розбирає завали, допомагає крокувати життям, підтримуючи під руки, переносячи через болота й калюжі, без неї зупинилися б годинники і трамваї, замкнулися крамниці й опустилися шлаґбауми, потьмяніло сонце і сховався місяць, вона навіть сяк-так допомагає терпіти відсутність ЇЇ, хоча саме в пункті про НЕЇ таки не витримує критики.
Він лежав на ґранітній шахівниці тротуару, коли я його проминав, я став би на нього, навіть не зауваживши, але він вчасно зблиснув, утворивши разом із сонцем і сітківкою мого ока магічний трикутник. «Візьми мене», — заблагав
він, і я не міг його не підняти, покрадьки озираючись, чи ніхто, бува, не підглядає. «Ти вмієш говорити?» — збентежився я. «Більше, — підхопив він. — Стрибати і танцювати, котитися і дзеленчати. Знаєш казку про колобка?» — «Про якого такого колобка? Не знайомий я з ніякими колобками». — «Ти чого тривожишся? Зі мною не пропадеш. А ще я знаю чимало цікавих небилиць, я справжня знахідка для такого гультіпаки, як ти. Я пам’ятаю долі всіх людей, у яких бував». — «Невже?» — «Я знаю історії, яких не знає ніхто. Так що шануй мене». — «І як я тебе маю шанувати?» — «Любити і натирати до блиску». — «А коли мені доведеться з тобою розпрощатися, обміняти на крендель або присмалене стегенце — з тих, що апетитно крутяться у ґриль-шафці?» — «Якщо будеш мені добрим господарем, я повертатимуся до тебе».
Я подивився на нього уважніше, його жовті краї й біле осердя, на якому красувалася елеґантна одинка, одна нога якої, щоправда, виростала з жовтої цямрини, були зірки, вгорі і внизу, настромлені, слід гадати, на струни, з-під яких проступав шматок мапи такого до щему знайомого континенту, щоправда, свавільно обтятого, на звороті стояв рік, ще одна одинка, тільки менша, той самий напис і портрет Вольфґанґа Амадея Моцарта, з яким, проте, діялися незрозумілі речі: то він був композитором, то вітрувіанським атлетом, то перетворювався на летючих лебедів, арфу, орла, сову, дерево, вітражні троянди, герб Сан-Марино, відтак знову прибираючи людської подоби, однак був уже не творцем «Чарівної флейти», а Хуаном Карлосом I, Альбертом II, Райнером III, принцом Анрі, понтифіком або ж, нарешті, королевою Беатрікс — єдиною жінкою в цьому клубі справжніх мужчин.