Чому я не кинув його одразу? Хіба не досить, щоб викликати підозру, відвернувши загортання в хустинку і ховання в кишеню? Носіння з собою? Хіба не обачніше було покласти до банку, замкнути в сейфі? Хіба не було би певніше для нього і безпечніше для мене? Хіба я не вберіг би його й одночасно себе? Хіба то не був найоптимальніший вихід? Хіба складно було передбачити, що напасті неодмінно будуть? Хіба не навчала мати: «Ніколи не піднімай. Що впало, тобі не належить і ніколи твоїм не стане»? Чи не варто було прислухатися, чого я не тільки не зробив, а ще й вступив із ним у колотнечу?
До пізнього вечора я простирчав у Місті, полагоджуючи справи, і повертався додому, коли скупе жевриво ліхтарів освітлювало мій серпентинний шлях нагору.
Історія пенні (продовження)
З неба падало пенні, збільшувалося, летіло просто на мене, я ледве встиг забігти у першу-ліпшу браму, що випадково і на моє превелике щастя виявилася незамкненою, звідки я з жахом спостерігав, як велетенська, завбільшки з яйце динозавра, монета вдаряє об землю, викрешуючи з бруківки сніп іскор, як на тому місці, де вона впала, утворюється подібна до кратера лунка.
Як сталося так, що пенні опинився у мене? Я інстинктивно розтиснув долоню, наче у ній було розпечене залізо, хотів скараскатися його, але він чіплявся, висів так, що, як я не старався, годі було струсити. Тоді я кинувся бігти, хотів вкласти в офірницю на вході до церкви францисканців, проте лункий голос примусив мене здригнутися: «Цісареве віддай цісарю!» Що за мана? Де я знайду серед глупої ночі сучасного світу цісаря? Я біг і біг, і, здавалося, не буде кінця тому бігові, аж невідь-як я стояв уже на мості, з розмаху жбурляючи його в річку. Він летів, свистів, обертався в польоті, з докором глипаючи на мене, а я радів і полегшено зітхав, відчуваючи, як гора скотилася з моїх рамен, хоча то був усього-на-всього крихітний і легкий, як пір’їнка, загублений кимось пенні.
Список, що купити
Вранці, незважаючи на пізнє лягання, я прокинувся швидко, спробував було загойдати себе, одначе ні гойдання, ні перевертання нічого не дало, моє дочасне прокидання було не помилкою, а наслідком самореґулятивності тілесно-соматичної системи — словом, я таки виспався. Поболював зуб. Не надто бажаючи вилазити з-під ковдри, я дотягнувся до журналу, порушивши таким чином усталений ритм, згідно з яким друковану продукцію, всі ці ілюстровані зшитки, журнальчики й постери, від яких тріщить скринька, я гортаю під час сніданку, попиваючи каву. Я підняв ненароком скинутий на підлогу папірець, сприйнявши його за шкіц вірша, всі вони були різними формами одного і того самого послання — до Неї. То виявився, однак, перелік продуктів, у який я втупився, прискіпливо передивляючись, чи не забув щось необхідне і не вписав у надмірному пориві чогось зайвого:
молоко
пластівці
вершки
кава
хліб
суп-порошок
ковбаски
сир
рис
фруктовий десерт
лінцер шнітте
ґрейпфрут.
Була субота. Погода обіцяла багато сонця. Поснідавши, я закинув на плечі рюкзак, поклавши туди дві поліетиленові торбини, повідчиняв вікна, затраснув двері.
Свято купівлі і продажу
Мою увагу привернули прапори. Вони висіли скрізь: на установах і в’їздах до автозаправок, на крамницях і на стовпах, на перехрестях і на зупинках, вздовж доріг і мостів, біля партійних осідків і приватних офісів, з вікна спілки цивільних інвалідів і вкладників іпотечного банку, товариства кінологів і кіноаматорів, об’єднання ветеранів хрестових походів, тридцятилітньої війни і варфоломіївської ночі, руху «За правду!» і проти глобального потепління, шанувальників рислінґу й рестлінґу, товариства дружби і взаємної допомоги, редакції музичного органу «ГРАМОФОН» і літературного часопису «ГРАФОМАН», вершині Замкової гори і на її терасах, навіть трамваї їздили, прикрашені прапорцями. Згори здавалося, що Місто тоне у прапорах.
Внизу коїлося щось дивовижне. Подружня пара, яка норовила випередити мене, який нікуди не квапився, і яку я запитав про причину прапорів і товкотнечі, що місцями й моментами переходила у колотнечу, встигла, перш ніж розчинитися в розбурханому людському морі, кинути два віщих слова:
Сезонний розпродаж
Сотні і тисячі рук хапали, що пощастить, лаючись і відштовхуючи одне одного, маленькі користалися перевагами свого зросту, пролазячи попід руки, пахви і піхви, великі — його, зросту, недоліками, пильнуючи, де з’явиться свіжа порція, щоб нацькувати туди своїх численних родичів. Місто скидалося на мурашник, в який ведмідь устромив лапу. З віддалених вулиць й околиць бігли нові і нові його мешканці, сплюхи й спізнюхи, покривджені і знедолені, не чуючи і не слухаючи священиків, які, стоячи на папертях, розпачливо голосили: «Зупиніться! Куди ви, шаленці?!» Того дня місто опанував безум — Великий Молох розкрутив дзиґу сп’яніння і блуду.