Думки про НЕЇ
Я думав про неї, було так сумно, що ми не разом у цю благодатну пору, коли торжествує життя і священики починають казання словами «Возрадуйтеся, овечки!», мені її так не вистачало і я ніяк не міг зрозуміти Господнього реготу. Хай там що, я радів, що її не було тут під час повені. Я вірив, що обов’язково знайду її, що ми зустрінемося, що буде гепіенд і що наша сторі ту бі контін’юд[9]. Я мав на меті зробити ще не один спільний альбом, написати сценарій і зняти фільм — з нами у головній ролі, єднаючи нерозривними узами МИСТЕЦТВО й КОХАННЯ, що потребують одне одного, як вечір і ранок, хліб і вода, взаємно надихаються і доповнюються, порушуючи делімітацію і демаркацію, від чого тільки навзаєм виграють.
Дім пам’яті. Поверх перший. Екзамен
Розмитими силуетами пропливали високі білі вікна і заасфальтоване подвір’я у вигляді літери Н, виразнішали відчуття, настрої й запахи — наче все відбувалося щойно вчора. У пригадування тисячі шляхів, якими йде — інколи навпростець, у масштабі один до одного, часто, однак, зазнаючи метаморфоз — тоді воно вимірюється барвами, звуками, об’єктами простору. Воно — кисень, яким дихають наші фібри. Воно створює нас, відтворює і перетворює. Не вкидаючи у депресію, як можна було би побоюватися з огляду на його статус, створює підстави, з яких виростає коротша, ніж встигаємо осягнути, мить. Лаштує пастку і кидає рятівну драбинку; поширює імпульси, впливаючи на траєкторію, іноді вирішально, одначе не абсолютно, мовби грайливо натякаючи, що, зрештою, все залежить від нас, від яких не залежить нічого.
Складався не передбачений жодною програмою екзамен. Лава, на якій ми всі опинилися, пахнула раннім дитинством, низька і світла, з трикутним вирізом зісподу на дошках, що її тримали, і з такими самими трикутними вирізами на заокруглених кінцях лакованої поверхні, на якій ми сиділи. Вони розташовувалися одна за одною, легким півколом, мов у домашньому кінотеатрі. Перебуваючи на межі дитинства і зрілості, ми не були підлітками, але й перестали бути дорослими, якими, втім, почувалися, — наша дорослість не була затверджена штемпелем у паспорті, бракувало її документального визнання. Паспорти було анульовано, про що ми хіба туманно здогадувалися. Навколо лежали розкидані іграшки, ми сиділи й чекали на те важливе, що мало відбутися і про що жодний із нас не сказав би, в чому воно полягатиме. Початок відтягувався, не з’являвся ніхто, хто міг би бодай щось прояснити. Аксесуари дитячості існували незалежно від нас, ми перебували з ними в різних світах, що раптом зійшлися клином на одній площині.
Не покидало відчуття, що кожний із нас знає більше — те таємниче ЩОСЬ, яке ставало козирем, яким ми, утім, не могли скористатися. Як не парадоксально, це ЩОСЬ нас об’єднувало, урівноправнювало й урівноважувало, робило спільниками швидше, ніж ми збагнули б, що відбувалося.
Ось з’явилась фігура Ікс, величина велична і непідступна; спалахнула напнута між її верхівками фольфрамова нитка: «Оиень!» — «Оиень», — відповіли ми в один голос. Її супроводжувала фігура Ігрек, беручка і моторна рогатка, якою шибеники стріляють по горобцях. Сухо привітавшись, фігура Ікс відразу взялася за добування скрученої в рулон докладних пояснень суті; не чуючи жодного слова, я схоплював тим не менше все, про що йшлося. Наближався важливий момент, вирішальне випробування, ЕКЗАМЕН. Фігура Ігрек, стоячи збоку й асистуючи, давала цінні рекомендації, які ми уважно слухали, дехто робив нотатки. «Ои ій’е еаеаор, ім еба ати і атися. Оуіло?» — «Угу», — закивали ми головами.
Ми сиділи в іншому приміщенні, чіткий кольороподіл зник, барви стали розмитішими і загальнішими, утворивши панораму, об’єднану переважанням сірого. Зараз відкриють конверт й оголосять теми, порушивши тишу канцелярським шелестом, але тут я почав прокидатися: як так? А університет? А кафедральні адюльтери? А не завершена, мов не дописаний портрет, дисертація? Продираючись крізь джунґлі абсурду, що зводили нанівець акустику слова, я щосили гукнув: «Як так?! Я ж закінчив університет! Я відпрацював там сто років! Я асистент!»