Поверх другий. Вектор
Обравши напрям, ми перетворюємо пункт, в якому перебуваємо, на початок відліку, розгортаючи папірус скромних трудів і днів, нашого нетривалого кокетства з буттям. Неправильно обраний напрям ставить нас перед непосильним завданням — необхідністю згорнути сувій. По-перше, немає ґарантій, що, розгорнувши інший, ми оберемо кращий шлях. По-друге, наївно гадати, що ми взагалі матимемо можливість ще раз його розгорнути. Через те, що нас позбавлено розкоші схибити, цей єдиний наш шанс — не так мистецтво, як збиткування, з легковажною великодушністю надане нам для того, щоб ми мали змогу чинити його над собою. Це все пригнічує і закликає до пильності.
Коли сходить сонце, планета виглядає опуклішою. Вдень, а особливо надвечір, відчуття притуплюються, розчиняючись у звабливих фантомах і скоромних ілюзіях. Серед вигадливого моря субстанцій ми подібні до квітки, що, не встигнувши розпелюстившись, заплющує келих. Ретроспектива — увесь наш багаж, що нагадує чи то шлюбний посаг, чи брилу в руках Сізіфа. Втім, без ретроспективи немає проспективи, немає, зрештою, перспективи. Дивлячись назад, ми насправді відтворюємо ту частину себе, що обрала собі громадянство. Чи вільна квітка обрати собі громадянство? Чи теплиця, без якої вона не ростиме деінде, замінить їй батьківщину? Чи дозволить собі один компонент те, до чого не вільно другому?
Тим часом воно стелиться заквітчаною в’яззю на манускрипті. Воно — наш Південь, росянисті степові ранки, коли ми прокидаємося в просяклих пароссю спальних мішках і наметах, які складаємо і рушаємо далі — туди, звідки обрій простягає нам руку надії.
Поверх третій. Пороги
Щоразу, перш ніж переступити поріг, я затискаю пальцями ніс. З роками ця нескладна процедура настільки вбилася в звичку, що я автоматично проробляю її, переступаючи геть інші пороги, які з означеним спільного не мають нічого, крім хіба ідеї розмежування.
Я перестрибую через дві, по змозі три, а в особливо спортивні моменти життя й чотири сходинки, доки опиняюся на потрібному поверсі. Іноді, коли одна рука зайнята, а іншою доводиться оперувати ключами, я беру і просто тамую дихання, наче пірнальник, що шукає корали і мушлі.
Можна подумати, що я вдаюся до такого превентивного заходу через сивуху, що, бродячи на підвіконнях помешкань, проникає на сходову клітку. Через сечу, що тхне з коридорних закутків. Піт, який не вивітрюється. Сміття, виставлене за поріг. Кота, що, отруївшись призначеною для пацюків приманкою, розкладається, до чого нікому немає діла, під сходами. Речовину, яку, поборюючи комарів, щокілька тижнів розпульверизовує санстанція. Запахи, що, просочуючись із помешкань на коридор, утворюють бурлескову какофонію, в яку домішується сморід з підвальної ями, де втопився головний інженер комунального підприємства «Любисток», п’яниця, нероба і волоцюга, і куди тепер щороку приходить піп, щоб разом із мешканцями під’їзду помолитися за протверезіння та упокій його, котра вже давно упокоїлася, душі.
Тим часом вода, заливши трюми, не піднімається за вимиту у фундаменті ватерлінію. Пошарпаний негодами, корабель усе ще не йде на дно.
Я переступаю поріг, і двері позаду зачиняються.
Поверх четвертий. Шулердобель
«Я ніколи не бачив таких черешень», — подумав я. «Я ніколи не бачила таких черешень», — сказала вона. «Які стиглі!» — «Чорні, мов смоляні згустки». — «Їх ніхто не збирає». — «Вони сохнуть, гниють і зникають». — «Вони досконалі у своїй стиглості». — «У дитинстві ми рвали їх по чужих садах ще майже зеленими».
Ми йшли посипаною шутером стежкою, на сонці грілася саламандра, мурахи-ковалі переносили білі капсули зі своїми спадкоємцями, точніше з ідеєю спадкоємців, логосом усередині. Що далі ми рухалися, то більше зникав з овиду наш будинок, схожий на краба з розтрощеним панцирем. То була химерна споруда. Стояла вона відразу над струмком, удень і вночі у відчинені вікна чувся шум швидкої води. Перед входом росли смереки, мов подзвін по країні покинутої ідилії і нездійснених мрій.
Однак химерним робили будинок не струмок, не смереки і не порцелянові ґномики, що вигулькували тут і там, а його власна фізіологія. Ми були свідками і співучасниками його приватного життя, коли цикадними вечорами у схованих під шерехкою білою шкірою судинах пульсувала хлорована кров. Давно розтринькавши юнацьку чистоту, його дихання супроводжувалося хрипами, що примушували нас непокоїтися про стан його здоров’я, а сам він дедалі більше нагадував старого сухотного дідугана.