«Оресте, Оресте, ти мене чуєш?» — тихо покликав я, коли вона відвернулася (я завжди боявся, що коли-небудь вона сприйме мене за божевільного, і наші стосунки обірвуться). Птаха зацікавлено повернув голову. «Оресте, це я». Птах уважно дивився на мене, вивчаючи і приглядаючись. «Він упізнав мене», — здалося мені, і я зрадів. «Це він. Це сто відсотків він, однак не хоче признаватися. Побоюється туристів. Тільки уявити собі, який скандал вибухне». «Оресте, не бійся. Нікого немає. Ми самі», — ще раз спробував я, і він озвався. Озвався! «Мені тут добре. Мені тут краще, ніж на твоїй сраній батьківщині. Мене годують. Причому не тільки печивом», — не утримався він, щоб не пожбурити у мій город камінця. «Оресте, не кажи так. Гріх так казати. Загалом я радий за тебе. Я ще тут місяць. Так що побачимося. Тримайся».
«Що ти сказав?» — «Я нічого не казав. Я сказав, що кохаю тебе, крихітко», — і я не збрехав: я справді її кохаю.
Поверх шостий. Фон І.К.К.
Можна подумати, що йдеться про барона, скажімо, Іполита Карла фон Каммерштайна. Хоча це й не зовсім так, проте й не надто далеко від чорного кружечка істини — в кожному разі, розчаровуватися не варто. Насправді йдеться... але все по порядку.
Моя знайома, яких у мене, наче гарему в султана, попросила привезти зимовий комбінезон для дитини. І як мені було відмовити? Проте на місці виникли проблеми з дитячими комбінезонами взагалі і зимовими зокрема — їх не було. Була купа літніх капелюшків і капчиків, були навіть перші зразки дитячої моди нового осіннього сезону, одначе жодних зимових комбінезончиків, що, зрештою, о тій літній порі цілком природно. Безрезультатно пооббивавши пороги дитячих крамниць, міні- і супермаркетів, я змушений був завітати в дитяче відділення торгового дому Y&P на головній площі Міста. Одні двері — скло й позолота — чого були варті. Супроводжуваний пильно-скептичними поглядами охоронців, я довго розглядав план, доки знайшов потрібне. Дитяче відділення розташовувалося на шостому — останньому — поверсі, куди я їхав ескалатором, роззираючись і дивуючись навколишньому океанові.
Не встиг я прибути і спробувати зорієнтуватися, як до мене, розпливаючись у награній усмішці, підскочила, наче до того бідолашного Зіґфріда Брунгільда, продавчиня: «Кан іх інен гельфен? Кен ай гелп ю? Вам памочь?»[12] — «Шукаю зимового комбінезончика», — мовив я безнадійно. — «Зимові комбінезончики тут. Прошу йти за мною», — і попливла, а я теліпався за нею, з жахом зиркаючи на цінники.
Що більше вона звивалась навколо мене, то дужче зростало почуття мого самоусвідомлення, так що я незчувся, як поруч зі мною покотився візок, наповнений комбінезончиками, шапочками, колготками, штанцями, сорочечками, рукавичками, рюшечками. «Схаменися, нещасний!» — долинав крізь серпанок туману дедалі кволіший голос, якого я, переповнений власного значущістю, адже навколо мене ще ніколи так не танцювали, не слухав.
Візок невблаганно наповнювався, вона розпитувала мене, звідки я і чи надовго. Я розповідав, звідки я («Іх комме аус дер Украіне»[13]), вона казала «На вундербар»[14], питала про погоду («Ві іст зо дас Веттер бай Інен ін Руслянд?»[15]), я їй розповідав про нашу погоду, вона казала «Я, натюрліх»[16] і питала, скільки дитині, так ніби це мало ще якесь значення, адже цим візочком — небезпідставно підозрював я — можна одягнути цілий дитячий садок включно з усіма віковими категоріями його крихітних неслухів.
Коли ми нарешті підкотили до каси, мені не залишилося нічого іншого, як театрально поплескати себе по кишенях: «Іх бітте ум ентшульдіґунґ[17]. Чи не могли б ви все це мені відкласти. Забув гаманець». «Ви можете розрахуватися кредитною карткою». — «Знаєте, я її необачно залишив у готелі. Разом із гаманцем. Тобто, у гаманці. Моя кредитна картка завжди в моєму гаманці». — «А в якому готелі Ви зупинилися?» — не вгавала вона. Довелося назвати п’ятизірковий готель, гордість цього задрипаного Міста. Я гадав, це її заспокоїть, одначе вона тільки дужче розпалилася, поволікши мене вниз, на поверх зі спідньою жіночою білизною, тоді як я марно намагався розтлумачити, що не трансвестит і гарему також не тримаю.
З огляду на такого клієнта, як я, вона, яка не мала права самовільно відлучатися з власного відділу, забула про все на світі, крім комісійних до своєї зарплати від суми продажу. «Ви подивіться, Ви тільки подивіться на цей чудовий бе-га[18]. Ваша дружина від нього, — очевидно, вона хотіла сказати щось цілком інше, бо на секунду затнулася, відтак додала, — буде щаслива. Фон І.К.К.» — «Та хоч фон І.Го.Го, тільки відчепися від мене», — сприкрився я, мовивши вголос: «Гаразд, кидайте», — і вона схопила чомусь не один, а цілий ворох бе-га і кинула на кучугуру, яка загрозливо виростала. — «Поїхали далі».