Коли я побачив, що нам на підмогу котять другий візок, я зрозумів, що пора зав’язувати краватку. «Паккен зі бітте нун айн. Іх бін ґляйх відер да. Іх голе майне кредіткарте»[19]. Я був щасливий, що їй, замороченій і запамороченій, не спало на думку більше ніяких фокусів, чого я дуже і дуже побоювався.
Поверх сьомий. Копа Каґрана
Я завжди мріяв побувати на сто першому поверсі хмарочоса. Чого варта була сама лише думка про те, що звідти можна побачити! Погодні умови, наче забавку, відкривають, закривають, змінюють і спотворюють перспективу. Згодом це бажання якось само по собі притупилося, наче зубний біль, перейшовши в тихе ниття, доки найн-ілевен раптом розніс усе вдрузки, нагамуз із моєю нездійненою мрією.
Я стояв на сьомому поверсі будинку кінця шістдесятих — бетон, метал, скло — у підніжжі Замкової гори, спиною до Замку. Повітря було чисте, вільне від перенасиченості вологою, яка звужує поле бачення, зависаючи сірими портьєрами туманів. Переді мною відкривалася розкішна панорама, навшир і в далеч — я не знав, скільки в тій перспективі насправді ретроспективи, пропорція, яка мене знову і знову непокоїть. Я бачив піщані пляжі моря посеред рівнинного суходолу, легкий бриз, що гусячою шкіркою брав воду, по той бік за морем розгорталося життя мегаполісу, з хмарочосами, пароплавами, пам’ятниками, вуличними театрами, ґала-концертами, дорогими готелями й помірними пансіонатами, парламентом і музеями, соборами, багатоповерховими стоянками, шлюзами, кабріолетами, підземними дискотеками і ресторанами вглибині велелюдних парків, метрополітеном і ґвинтокрилами, що сідають на дах міської лікарні, мостами над річкою і самою річкою, пасажирами на пристані, в літніх панамах і капелюхах, барами на узбережжі і відвідувачами за столиками, лебедями в заплавах і рибалками над берегом, засмаглими нудистками, які віддавалися сонцю, і гомінкими родинами, що шаманували над ґрилем, літнім кінотеатром, який починав життя разом із комарами й нічними метеликами, продавцями морозива й холодних напоїв у мобільних кіосках, автострадою й густими шипшинниками, гірським хребтом і бароковим монастирем у далині.
Переді мною лежала Копа Каґрана з молоддю й музикою, заклечаними барвистими гірляндами шхунами і гойдливими трапами, вздовж яких палахкотіли, кіптюжачи сутінки, смолоскипи. Мине час, і вона зануриться під воду, мов батискаф. Восьминоги обплітатимуть мацаками вікна, заглядаючи всередину на веселе товариство, пропливатимуть риби, затримуватимуться, а потім зникатимуть акули, водорості, мох і поліпи поселяться на герметичній оболонці, новітні вільгельми гауфи оповідатимуть легенди, як колись про летючого голландця, а капітаном там, безперечно, буде бородатий і невмирущий НЕМО.
Поверх восьмий. Мак Рональдс
«Світанки всюди однакові», — скажете ви сухо й безапеляційно. «Ні, — гаряче заперечу я. — Вони всюди різні; мало того, щоразу інакші», і, щоб якнайхутчіше дати яскравий приклад, який унеможливлює подальші дискусії, продовжу: «Порівняйте світанок цивілізації з учорашнім». І коли я переможно повернуся йти, мене наздожене ваша фраза: «Якраз учорашній світанок від світанку цивілізації мало чим відрізняється. Певною мірою вчора був світанок нашої цивілізації». — «Щоб я не розреготався!» — «Вчора відкрили Мак Рональдс».
Мак Рональдс, цей блискучий винахід людської цивілізації, вважався локомотивом реформ, що вели до процвітання, яке скептики називали занепадом. Якщо у вашому місті з’являвся Мак Рональдс, це означало, що щось змінилося, а ще більше всього зміниться. Коли Мак Рональдс приніс цивілізацію на континент, нації старої Європи плювалися, влаштовуючи демонстрації й акції громадянської непокори; червоні бригади разом з ірландською республіканською армією, баскськими сепаратистами й озброєними до золотих зубів бойовиками української повстанської армії в екзилі влаштовували терористичні акти, біля відкритих напередодні під музику, прапорці й повітряні кульки філій Мак Рональдса вибухали начинені десятками кілограмів тротилу автомобілі, висаджуючи в небо недопечені яловичні котлетки і курячі ніжки. Староконтинентальні продуценти наймали першокласних староконтинентальних акторів, щоб зворушливим староконтинентальним милом вичавлювати сльозу зі староконтинантальних міщан — усіх тих сітоєнів, світ яких із появою Мак Рональдса невблаганно відходив у небуття. І сльози справді лилися ріками — Сеною й По, Райном і Темзою. Гірким було стенання дорослих і тим більшою радість дітей — якщо вони й пускали сльозу, то з причини цілком протилежної. Ховаючись від батьків і прогулюючи заняття, вони скрадалися у Мак Рональдс, щоб залишити там кишенькові гроші. Невдовзі батьки з жахом довідалися про це.