Спадкоємці диктаторів, проти яких поет підносив своє полум’яне слово, за що страждав, січений шпіцрутенами і замовчуваний, використовують його непроминущі вірші для прославляння і зміцнення своїх режимів. Їхні опоненти знаходять у його творчому доробку непримиренні слова, що закликають до повалення диктатур і тираній, цитуючи їх на народних віче. Іменем поета влаштовувались революції і репресії. Кожний знаходить у нього щось зрозуміле для себе, і це всіх зближує, не даючи нікому узурпувати, — всі мають однакове право доступу до нетлінного слова.
Якби не все це, поета давно забули б. Хто пам’ятав би про нього, чиє непоказне життя проминало в тіні крислатих платанів, далеко від публіки і метушні, а та жменька людей, з якими він перетинався, вважала його диваком, не підозрюючи, що поруч був великий, як згодом полюблятимуть епітетувати, майстер.
Він ходив на роботу у філію страхової компанії, де мав посаду дрібного клерка з премійними й комісійними, якими надто не переймався; не ліз на сцени і не пхався на подіуми. Далекий від усього цього, він цмулив вечорами у кнайпі за рогом пінисте пиво або ж вино у винарні, геть свіже, щойно зброджене на початку вересня; мутне, приємне й солодке, воно додавало впевненості, якої йому хронічно бракувало, надиктовувало божевільні рядки, на кілька хвилин перетворювало на революціонера, докорінного реформатора граматичного ладу.
Цілком можливо, того, що згодом знаходитимуть у його віршах, там просто немає, він ніколи не писав полум’яних поезій, не стояв на трибуні, якщо не вважати нею сквер і місяць у небі, в човні якого був веслярем; невідомо, чи мав за життя бодай один публічний виступ. У його списаному школярським почерком зошиті загубився самотній афоризм, його виправдання себе, його кредо: «Привертає увагу не поет, а поезія». Його можна було би назвати Кавафіс або Песоа, проте це вже буде розкриванням карт, розкриванням карти поезії, бо все інше — її наслідування.
Годі сказати, коли та за яких обставин з’явилася ідея і чи хтось, крім «Міської афіші», яка під рубрикою «Імпрези, перформенси, гепенінґи та інше» помістила на шпальті «та інше» повідомлення й про незвичайну акцію, що мала відбутися, а також — коли і де.
Епіцентром був дев’ятиповерховий будинок на розі вулиць Борошняної і Млинарської, який виріс на дріжджах ейфорії, в якій Місто жило наприкінці атих і на початку ятих років сторіччя, що відгуло. Хто і чому спорудив його тут, розтлумачити годі. З лицьового боку він був злегка опуклий і місця, де зустрічалися металеві пластини, якими було обшито будинок, утворювали рубці, що нагадували обручі. То була єдина дев’ятиповерхова споруда на весь квартал, уклинена поміж старої дво- і триповерхової забудови з обсипаною ліпниною й обваленими балконами, чиєї ваги не витримали наяди й атланти. Поза цим нічого особливого й визначного його не вирізняло з-поміж сотень інших точнісінько таких самих будинків, що обсіяли околиці Міста.
Судячи з кількості людей, які відгукнулися на анонс, хроністи робитимуть оптимістичний висновок, як вигідно Місто, труди і дні якого вони покликані сумлінно нотувати для вічності та нащадків, відрізняється від інших полісів світу у ставленні до культури: справа поезії тут не пропала — цю бравурну констатацію супроводжуватимуть розлогі описи фактів і спростування закидів. Дев’ятдесят тисяч шанувальників (за найскромнішими підрахунками), а це десята частина його мешканців, включно з передмістями, — найкращий доказ, що «якщо в нашу добу десь на землі залишився притулок для душі та духовності, то його географічні координати збігаються з розташуванням нашого Міста».
Подані медіями, прес-службою міського сенату й іншими компетентними органами цифри містили розбіжності — щоправда, такі несуттєві, що їх не варто сприймати всерйоз. Востаннє така велика юрба зібралася, коли батько тодішнього бурґомістра, розігнавши охорону, виліз на верхівку ратуші, де упродовж кількох днів вимахував шаблею і виводив патріотичних пісень, доки його обманами і вмовляннями вдалося зняти, але діялось те давно — кадри про ту подію, які свого часу облетіли світ, зберігаються у фото- і кіноархіві Міста, вряди-годи з них роблять копії, оскільки навіть найякісніша матерія швидко чи повільно, проте невблаганно й безіндульґенційно старіє, що лише підтверджує «легітимність нашого потягу до піднесеного і вічного». Після суботи їх витягли, обдули від порохів, і Місто мало нагоду побачити кінохроніку, що передувала сюжетові з місця останніх подій.