А почали вони розгортатися задовго до суботнього вечора, одначе їх безпосередній початок датовано раннім пообіддям, коли перед дев’ятиповерхівкою почали збиратися поодинокі роззяви і невеличкі товариства, оглядаючи будинок і майдан навколо нього. Деталей «Міська афіша», хай там з яких причин, не повідомила. Щогодини людей прибувало, мов води в річці, і вже як сонце хилилося до обрію, хоча до темряви було далеко, будинок опинився в міцному кільці. Мешканці позирали з вікон на цю химерну облогу, непокоїлися, не в змозі збагнути, що діється. Скупчення роззяв побаламутило стариганчика, який куняв на балконі шостого поверху в промінні призахідного сонця. Він заходився жбурляти картоплею, макабрично гигочучи, доки його, аксакала сімейства, де вже були правнуки і праправнуки, не без зусиль втягли до приміщення, вичерпавши інцидент, — кожному б так зберегтися.
Багато людей, котрі прийшли надто рано, зголодніли. Домовившись між собою, вони йшли по харчі собі і тим, хто беріг їхнє місце, що давалося не тільки нелегко, а щохвилини важче. Хто мешкав неподалік, устигав гайнути додому, доїжджі йшли до найближчого кіоску по гарячі ковбаски з кетчупом та гірчицею.
Поволі смеркало, на безхмарному фіолетовому небі з’явився місяць, здивовано освітлюючи епіцентр подій, тут і там спалахнули вуличні ліхтарі. Гул, який стояв над юрбою, якось сам по собі вщухав, згаснувши миттєво і остаточно, коли на освітлений балкон дев’ятого поверху вийшов Поет. На секунду запала тиша, а вже наступної натовп вибухнув оплесками і ревом, супроводжуваним штовханиною тих, хто опинився на програшному боці. Поет підніс руку, чи то вітаючи, чи втихомирюючи своїх незліченних шанувальників, багато з яких мало при собі ошатний томик його вибраних поезій (на деяких стояв його автограф). Він узявся декламувати, декотрі заходились шукати потрібних рядків, тоді як переважна більшість заворожено слухала. Дочитавши вірш, Поет зняв із шиї хустину і, помахавши під шквал захоплення, кинув у натовп. Тисячі рук потяглися до неї, що падала неквапливою пір’їною, й лише жменька щасливців стала власниками розшматованих клаптиків.
Коли боротьба за хустину вичерпалась, Поет обвів усіх поглядом і почав виголошувати наступний вірш — про пташку, яка радіє весні й, радіючи, весело щебече. Цвірінь, рінь-рінь, цінь! На людських очах забриніли сльози — отак незчулися, як вийшли на друге коло катарсису. Коли пташка дощебетала, Поет, супроводжуваний бурею оплесків, скинув сорочку і, помахавши, мов прапором, що зве до перемоги, а може, її віщує й святкує, пустив униз.
Поет читав третій вірш. Легкий вітерець підхоплював його невмирущі слова і ніс на своїх крилах до вух слухачів, лоскочучи їх ніжністю і тонким гумором. То було третє коло катарсису. Коли його було пройдено від початку і до кінця, Поет розщепив штани, й горобці легкого стогону спурхнули з вуст паней, панночок і трансвеститів, одягнених панночками. Скинувши штани, поет високо підніс їх, надутих вітерцем, усі заплескали, після чого штани полетіли додолу і ще кілька щасливців стали власниками кремових фецликів.
Звучав четвертий вірш, у якому йшлося про громадянський обов’язок, про поета-громадянина, про те, що поет — це водночас громадянин, тому, хто громадянин — той поет. Не той поет, котрий пише вірші, а той, що громадянин; не той, хто кличе на барикади, а той, хто на них стоїть. Не той, хто перечікує по закапелках, а той, що відкрився бринінню куль, бо це і є справжня поезія. Таким було четверте коло катарсису. Коли воно добігло кінця, Поет, нахилившись у поклоні, скинув шкарпетку спершу з правої ноги, відтак з лівої, запустивши під вир овацій одну ліворуч, іншу праворуч. Публіка кидала йому квіти — букети троянд і жоржин, айстр і гладіолусів, що долітали до другого, найвище третього поверху, звідки, якщо не зависали там, падали вниз.
Тепер Поет стояв босоніж, декламуючи п’ятого вірша, що розповідав про людину — людину з великої літери. В ньому мовилося про те, що слово «людина» слід писати з великої літери: Людина, що всі літери цього слова пишуться з великої літери — ЛЮДИНА. Вірш був сповнений гуманістичних порухів. Перехоплював і тамував подих. Згадував Прометея й Ікара. Містив криптоцитату: «Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це чи ні?» Крутими були віражі цього кола, тривалими аплодисменти, нечуваним ошелешення, незглибним море зімлілих.
Поет неквапно скидав труси. Довго майоріли вони в повітрі, наче вітрило далекої шхуни на хвилях солоних морів-океанів. Повільно линули вниз. Розривалися на дрібні клаптики. Осідали в руках, кишенях, на опуклих вологих грудях. Повільно вилізав Поет на перило балкону з рештками колись брунатної фарби. Гордо підводився на повний зріст. Вітер розвіював його волосся. Отак бовванів він, і чути було, як божевільно калатає об’єднане людське серце.