Ось він ледь-ледь похитнувся, гойднувшись вперед, і тисячовольтний ОХ пронісся над натовпом. Гойднулося людське море, подалося в боки, утворивши коло під освітленим балконом дев’ятого поверху, на перилі якого стояв Поет. Удруге похитнувся і вдруге злетів ОХ із вуст об’єднаного людського моря. Втретє похитнувся Поет. Вчетверте і вп’яте, і щоразу злітав у повітря міфічний птах ОХ, лопочучи крилами. Востаннє похитнувся Поет...
«Він спалив свої книжки». — «Бажаючи привернути до них увагу». — «Нісенітниця». — «Він зрозумів, що не поет». — «Збагнув, що те все, що мав за поезію, — блеф». — «Він хотів сказати про це своїм численним прихильникам, проте в нього нічого не вийшло: вони ще фанатичніше вклепалися у його писульки». — «Що не є поезією». — «Про що він сам сказав актом спалення». — «Але ж, перш ніж спалити, він видер сторінку». — «Він нічого не видирав». — «Він порвав аркуш, і клаптики розлетілись навколо». — «Звідки ви взяли, що то була поезія?» — «Може, проста записка». — «В якій він прощався». — «Його «Заповіт»». — «Як умру, то поховайте». — «Мене у могилі». — «Серед степу широкого». — «Як зворушливо». — «Ще б пак!»
Частина друга. Подорож
Поема про вокзал
Сонце пекло в спину, брудні вокзальні голуби пожадливо накидалися на крихти, таксисти з причепленими бейджиками, на яких стояли чотири рівновеликі латинські літери TAXI, передислоковувалися до третього перону, поліціянти з наручниками, що недбало побрязкували, з кийками і револьверами, хвацько застромленими при боці, проходжалися, розмовляючи й озираючись услід за підозрілими особами, жадаючи документів, що їх довго і нудно перевіряли, а віддаючи, погрозливо усміхалися; черевані їли піцу, вокзальні злодюжки приглядалися до валіз, пучками вказівного і великого пальців витягували гаманці, безтурботно застромлені в задні кишені, безхатченки, обклавшись клунками, спали на лавах, смітникарі, витрушуючи смітники, скрушно нишпорили по знайдених гаманцях і, втративши надію там що-небудь коли-небудь знайти, проклинали злодюжок і все на світі, а найдужче несправедливість, яка в ньому панує; диспетчери оголошували прибуття і відбуття поїздів, кондуктори перевіряли квитки, офіціанти розносили каву, пекарі вкладали в електропіч тісто, зустрічальники зустрічали, касири виписували квитки, купувальники здійснювали оплату, перетворюючись із пішоходів на пасажирів, біженці вперше в житті нікуди не бігли, вантажники плуганили вантажі, власники пікінезок тримали на руках пікінезок, ятка продавчині бананів була обвішана жовтими та зеленими бананами, квітникарі продавали квіти, кіоскери — пресу, міняйли міняли, кидали кидали, прохачі прохали, горобці купалися в порохах, спраглі припадали до сецесійних кранів, американці — до пластикових пляшок COCA-COLA (LIGHT, CHERRY, VANILLE), туристи розгортали мапи, власники вільних помешкань пропонували домашню атмосферу, на ліхтарних стовпах висіли горщики і росли герані, ґіди тримали підняті парасольки, організатори конференцій — прямокутні таблиці, власники мобільних телефонів поповнювали рахунки, табло висвітлювали назви потягів, час прибуття і відправлення, номер перону, двері відчинялися й зачинялися, мінялися вирази облич, фасони убрань і розміри валіз, чергувалися день і ніч, сніг змагався з дощем, березень з вереснем, змінювалася фарба на лавах і побілка на стінах, змінювалися самі лави і залишалися стіни.
Зал для чекання номер один
Збивали з ніг не раптово розчахнені важкі двері, не пасажири, котрі запізнювалися на поїзд, не дітлахи, прожогом вилетівши зсередини, не вантажники, які сунули поперед себе візки з горою лантухів, величезних картатих торб і пакунків, заклеєних скотчем, не бійці спецпідрозділу БЕРКУТ і не ЗМОПівці — з ніг збивали запахи. Їх було сотні й тисячі різних, вони повзли й розповзалися, змішувалися і зливалися, тягли руки один до одного і до мене, старого знайомого, якого брали в обійми, стискали горло, викликаючи дефіцит дихання, й аж коли минав неминучий спазм, можна було зайти досередини, де в засмальцьованих дерев’яних кріслах, розташованих квадратом з чотирма колонами на чотирьох кутах, сиділи майбутні пасажири.