— Цікаво.
— Ну і порівняння, мовляв, місто — суцільна руїна, не витримує критики.
— Аварійних дахів Ви, звичайно, не помітили.
— Я взагалі не помітив дахів.
— Ви хочете сказати, що у нашому місті будинки не мають дахів? Це дуже сміливе твердження!
— Я нічого не хочу. Не встиг я вийти на оглядову платформу, як мене з усіх боків засліпило.
— І що б то, на Вашу думку, могло бути?
— Ваша незрівнянна цинкована бляха, з якої у вас усе — дахи, стічні ринви, відра...
— А Вам відомо, що в старовинній частині міста, яку Ви, власне, й бачили з оглядового майданчика Ратуші, дахи мають бути покриті не бляхою, а черепицею?
— Бляха свідчить про багатство.
— Багатство розуму?
— Заможність вашої розкішної країни.
— Мабуть, Вас вразили не лише дахи?
— Фасади — справжні писанки.
— А за фасадами Ви були?
— На жаль, надто коротко часу. Можу тільки уявити, які скарби там ховаються.
— Пооббиваних скульптур й обвалених балконів Ви, звичайно, також не помітили?
— Бог милував.
— А чи Ви знаєте, що він не всіх так милував, як Вас.
— Я народився в сорочці.
— І рожевих окулярах.
— У мене зір сто відсотків.
— А ще? Який ще міф Ви нам розвієте?
— Що ваші люди живуть бідно. У нас пишуть, що ваше життя проминає в злиднях, пиятиці і депресивних піснях. Це не відповідає дійсності і схоже на заздрісний наклеп. Я б їм порадив приїхати і подивитися на всі ці котеджі, банки і сауни, готелі, мотелі й фотелі, пежо і межо, джипи й тойоти, вольво й субару, субмарини і ґвинтокрили, яхти і шатли, ролс-ройси і катафалки, пардон, кадилаки, проспекти й буклети, лаври і олеандри, костюми й годинники, націю й ілюмінацію. Як можна так цинічно спотворювати істину?! А ресторани — втіха для кендюха!
— І для печінки?
— ...Ви маєте щось від Сходу, і це, скажу вам, неабияка перевага. А небеса ваших міст, де розцвітають бутони сальв...
— ...Не даючи заснути.
— Там, де ще не розівчилися святкувати, гостює майбутнє.
— Що Вас привело в наше місто?
— Люблю подорожувати. Бійтесь закостеніння. Подорож — посол миру.
— Які чудові слова!
— Так, подорож змінює світ. Передусім внутрішній.
— Ви вперше у нашій країні?
— Тепер знаю напевне: не востаннє.
— Ми раді, що Вам сподобалося. Бажаємо Вам друм бун, arrivederci й ласкаво просимо!
Я поліз по квиток. Інтерв’юючись, ми, либонь, кілька разів встигли пройти від хвоста до голови й від голови назад до хвоста потяга. «Громадяни пасажири! До відправлення поїзда номер шістсот тридцять чотири сполученням «Київ — Лісабон» залишилося п’ять хвилин. Просимо пасажирів зайняти свої місця у вагоні і перевірити наявність проїзних документів».
Квиток разом із паспортом був у наплечнику. П’ятсот сорок шостий вагон, третє місце (перше купе біля купе провідників). Я подивився на вагон, біля якого зупинився по завершенні інтерв’ю, шукаючи квитка. Чотириста тридцять восьмий. «Ви не підкажете, в який бік п’ятсот сорок шостий», — запитав я провідника, в полоні інтерв’ю забувши про те, що «нумерація вагонів починається з хвоста поїзда». «Там», — махнув він рукою, і я побіг у вказаному ним напрямку. Я біг і, хотів я сказати, поруч торохтіли коліщата, однак цього разу я мав тільки наплечник і жодної — їх у мене зазвичай дві або й три — валізи, і не було такого зворушливого стукоту коліщат по перонній плитці, цього музичного супроводу усіх моїх дотеперішніх і майбутніх подорожей, до якого я так звик, що біг і він мені чувся, дарма що його не було. Я чув його так ясно, як голоси пасажирів і проводжальників, цвірінькання горобців і голос диспетчера з невидимих гучномовців. Я чув його і відчував у руці — хай йому сто чортів! — валізу.
Валіза
Як я щойно сказав, я завжди брав її з собою. Вона мала пластмасові коліщата і висувну ручку, за яку я тримав її, тягнучи вслід — як дорослі в поспіху малу дитину, хоча аж такою малою вона не була. Хоч як я її навантажував, вона бігла легко, а вряди-годи навіть кокетливо підстрибувала. Чого вона тільки не возила: одяг і путівники, парасолі й іграшкову машину-сміттярку, пакети з кавою і пакуночки чаю, уламки берлінського муру і середземноморські мушлі, засушеного скарабея і торбинки STUDENTENFUTTER, ложку для начерпування морозива й сокогінку ФІЛІПС, касети й дискети, міксер БРАУН і велетенського плюшевого панду, якого я насилу туди заштовхав, гантелі й презервативи. Порнографічні журнали, в яких я марно шукав ЇЇ, — окрема історія гріхопадіння, мого і світу, із яким мене пов’язувала міцна пуповина.