Де вона, Манна Небесна, задумався я? На Сході чи на Заході? На Заході Сходу чи на Сході Заходу? Там, де я щойно був і звідки вирушаю в мандри, чи там, де ще побуваю? І чи є вона взагалі, така? Чи є мапи, на яких вона є? Чи є вони в книжкових супермаркетах і вокзальних кіосках? Може, Манна Небесна — вигадка? Фантазія філософів? Мрія поетів? Винахід кулінарів? Хіба мало подібних місць? Може, й вона така вигадка — з роману, оповідання, реклами? Вибране місце із листування з друзями? Невже, якщо скомпонувати послання, наклеїти марку і заадресувати «В МАННУ НЕБЕСНУ», лист нікуди не дійде? Так і буде поневірятися поштовими службами країн і континентів? Справжніх країн і не вигаданих континентів, доки його запакують у капсулу і запустять у Всесвіт — лети до своєї Манни Небесної!
Мажор (закінчення)
Мажор я запив кавою, гарячою і вже поцукрованою бурдою, що нагодилася більше, ніж вчасно. Відтак прикотився, поторохкуючи,
Візок
«Пиво, горішки, чіпси. Лимонад, шоколадки, печиво». Я думав, що я хотів. Пиво? Горішки? Чіпси? Шоколадку? Я запитав себе: «Ну, що ти бажаєш? Може, пива? Або горішків? Або те і те?» — «Ти чому такий раптом добрий до мене?» — «Хіба я колись до тебе поганий? Я завжди добрий до тебе». — «Ти не завжди добрий до мене». — «Ну що ти починаєш». — «Я нічого не починаю. Я тільки кажу». — «І до чого воно? Ти вже не раз казав». — «І буду казати. Ти недобрий. Тільки вдаєш, що добрий. І це підозріло». — «Ти що, хочеш, аби я був недобрим?» — «Вже краще будь недобрий, ніж оці прикидання, від яких лячно, гидко і небезпечно». — «Тож, усе-таки, пиво? Горішки? Чіпси? Шоколадка?» — «Нічого». — «Гаразд, нічого то й нічого. Офіціанте, дякуємо, нам нічого».
Тривалий час ми їхали мовчки і зовсім не розмовляли, навіть відвернулися один від одного, наскільки було можливо. Я розглядав навколишні краєвиди, і разом із читанням великих романів, які купував в оригіналі або в перекладах тими кільканадцятьма нещасними, переважно європейськими мовами, якими читаю, розмовляю і пишу, це було моїм улюбленим заняттям під час їзди в потязі.
Купування книжок, яке моментами набувало болімійних розмірів, було моєю даниною суспільству нічим, крім гаманця і банківського рахунку, не обмеженого споживання. Де б я не зупинявся, скрізь виростали бібліотеки, які я елементарно не встигав прочитати, що було неможливо фізично, але в мені спрацьовував до кінця не випалений вогнем і не вирубаний мечем інстинкт посідання (чи не найгидкіший з усіх поготів — якби не він, ми б уже давно були янголами), я їх обнюхував, гортав і перевертав; у готельних номерах і приватних помешканнях, які я винаймав залежно від тривалості і можливостей мого перебування, посеред кімнати, не кажучи вже про шафи вздовж стін, які я докуповував в IKEA і сам складав, виростали книжкові дерева, доки наставав час від’їжджати, й не було іншого виходу, як залишити, ввіривши в чиїсь турботливі руки, які б доглядали й плекали, як героїв старих романів — поцілованих долею байстрюків, чий батечко завбачливо зникав у відомому, подеколи невідомому напрямку, щоб з’явитися десь уже ближче до кінця, зворушливим і пухнастим. Так я заснував не одну книгозбірню, в якій компакт-диски, дівіді і цедероми посідали жалюгідний відсоток, якому навіть не варто давати числового вияву: я був консерватором, визнаючи книжку лише такою, якою вона була десять, п’ятдесят і сто років тому — з паперу.
Валентина Іллівна
Звичайно, не менше, ніж котитися потягом, я любив літати. «Ти знову літаєш». — «Валентино Іллівно, я не літаю». — «Я ж бачу, що літаєш». — «Валентино Іллівно, я слухаю». — «І що ж ти чуєш?» — «Все, що Ви не кажете». — «І що я кажу?» — «Ви кажете розумні і корисні речі, які належить уважно слухати і запам’ятовувати». — «І що ти запам’ятав?» — «Все, що Ви кажете». — «Гаразд. Що я зараз сказала?» — «Ви запитали, що я запам’ятав». — «А перед тим?» — «Ви запитали: що я кажу?» — «А перед тим?» — «Ви запитали: І що ж ти чуєш?» — «А перед тим?» — «Ви сказали: Я ж бачу, що літаєш». — «А перед тим?» — «Ви сказали, що я знову літаю». — «Ну а перед тим, перед тим, засранцю?» — «Ви сказали... Ви казали». — «Так-от, слухай мене уважно. Це вже друга твоя чорна пляма. Ще одна чорна пляма, і я викликаю твоїх батьків». — «Дурепа». — Останнє, я звичайно, не сказав, тільки подумав. — «Я знаю, що ти думаєш». — «Я нічого не думаю». — «Тим гірше. Думати треба. Треба думати над своєю поведінкою і над тим, де ти знаходишся».
Я знаходився у вагоні потяга, невимовно щасливий, що не було Валентини Іллівни, з якою наші шляхи давно розійшлися, й усе одно вона вмудрялася вряди-годи виринати, як оце зараз, і мені коштувало чималих зусиль встрявати з нею в розмову, виправдовуватися і тремтіти за чорні плями, які вона вигадувала і чіпляла на мене, дотикаючи ними досі; вона, яку я, здавалося б, давно замкнув у скрині минулого часу (Past Perfect Tens), виринала то тут, то там, прослизаючи в Present Perfect і, що ще жахливіше, в Prosto Present, в якому нещадно переслідувала мене; купувала квиток на той самий потяг, що я, в той самий вагон, в те саме купе, і я мусив віддавати данину епосі, в якій намагався залишити Валентину Іллівну — виявляється, марно.