Колись думав, закінчу школу, отримаю атестат, і квит. Однак розпрощатися з Валентиною Іллівною було не так легко. Вона чіплялася, як рештки Чужого з фільмів фантастики й жахів за обшиву космічного корабля, прилипала до пам’яті, до кожної її поверхні і соломинки, і жодний вітер забуття не міг її звідти здути. Я зрозумів, що її не позбутися, ні Аґата Крісті, ні Дешил Геммет не зуміли б її знешкодити, ні Леон-кіллер, ні Шварценеґґер, ґубернатор. «Валентино Іллівно, Вас стерто», — я поміщав її між опущеними шлаґбаумами залізничного переїзду, незворушно спостерігаючи, як вона шарпається і не може відчинити надійно заблокованих дверей лімузина, я бачив, як її розчавлює потяг, який-небудь тежеве, що мчить на максимальній швидкості, бачив, як з-під поламаного й спресованого металу проступають червоні струмки, але вона з’являлася знову і знову, доки я зрозумів, що мені доведеться прожити з нею ціле життя. І не лише з нею — таких, як вона, було чимало.
Вже аж потім я пригадав нашу із ним розмову, тоді, коли засмоктало в шлунку, а ми з ним не мали нічого, що могли б туди вкинути. Ні яблука, ні сендвіча, ні козацьких розваг. Навіть банального повітряного батончика з ароматизатором «кокосик». І це була добра нагода помиритися. «Слухай, щось їсти хочеться». — «А не казав я тобі?» — «Міг би не дорікати». — «Міг би не впиратися». — «Що робитимемо?» — «А в кишенях?» — «Нічого». — «Може, в наплечнику?» — «Порожньо». — «Тоді залишається єдиний вихід». — «Який?» — «А ти не здогадуєшся?» — «Ресторан?» — «Атож, вагон-ресторан».
Вагон-ресторан
Я замкнув купе, і ми вирушили на пошуки ресторану, відчиняючи двері тамбурів і вагонів, заглиблюючись у лабіринт міфологічної гусені, її довжелезне нутро, нескінченну кишку, що підстрибувала на рейках, і я не маю сумніву, що в міфології усієї так званої технічної ери, яку у важкоосяжному майбутньому її безпосередні і побічні нащадки вивчатимуть на заняттях, присвячених таким безнадійно легендарним цивілізаціям, як наша на той час давно вже затонула Атлантида, поїзди, особливо потяги тоталітарних метрополітенів перебуватимуть у категорії хтонічних божеств, вивищуючись на плексиґласових вівтарях футуристичних храмів, на основі з тонкого титанового волокна, і цілком можливо, що від них, саме від них виводитимуть рід людський, адже хіба не від них ми пішли, хіба не з їхнього лона вийшли і хіба не в їхню утробу щоразу повертаємося, вкинувши пластиковий жетон, подібно до того, як у тому самому важкоосяжному майбутньому від літаків малюватимуть родове дерево велетенських футуроптериксів і птеробрахіїв, як свого часу ті самі літаки виводили від археоптериксів і птеродактилів, але це було на зорі нашого часу, вершиною якого й стали зрештою літаки, метрополітени і шатли, фанатазія якого завершилася на зоряних війнах, матрицях, ну і ще, либонь, матрицях перезавантажених, і то були її лебедині пісні, що їх усі зачудовано слухали, її апокаліпса, її фатальне число на безрозмірному сейфі буття, яке раптом було розлузане, і з’явилися на світ Доллі і Моллі, і сталося те дня першого. Але не сталося дня другого, ані третього, і нічого вже більше не сталося, тільки росли акації догори кореневищем і так цвіли, і все живе, що могло рухатись, рачкувало, а що не могло рачкувати, повзло, і все, що могло їздити, їздило у зворотному напрямі, і ті, котрі носили окуляри, окуляри скинули, і ті, котрі ніколи їх не носили, вставили лінзи, і ті, котрі ходили, почали літати, і ті, котрі не ходили, нарешті пішли, і ті, котрі любили, полюбили ще дужче, і ті, котрі ніколи не любили, закохалися, і ті, котрі ніколи не знали страждання, спізнали його регітний незмір, і ті, котрі страждали, облишили побиватися, і ті, котрі карали, були покарані, і ті, котрі любили слухати музику, почали читати книжки, і ті, котрі любили книжки, слухали музику, і ті, котрі не любили нічого, почали любити все, і ті, котрі любили все, почали любити велике ніщо, яке простирає над світом крила чорного крука, і стала отак тінь над тінню, і ті, котрі жили в Індії, жили тепер у Єгипті, і ті, котрі жили в Єгипті, жили тепер у Марокко, і ті, котрі жили у Марокко, жили тепер у Рококо, а ті, котрі жили в Рококо, переселилися до Марокко, і ті, котрі жили в обох Америках, опинилися тепер в одній Азії, і добре їм так було, бо з неї всі вони вийшли і в неї ввійшли; і ті, котрі були вчителями, стали учнями, і ті, котрі нічого не тямили, стали наставниками, і ті, котрі скаржилися, умиротворилися, і ті, котрі мовчали, почали розповідати, і ті, котрі говорили, замовкли мовчанням ягнят, і ті, котрі мали болячки, зцілилися, і ті, котрі сварились, почубилися, і ті, котрі билися, обійнялися, і завершилася війна миром, а мир війною, і ті, хто не мав нафти, її отримали, і ті, хто її мав, її позбулися, і зацвіли троянди в пустелях і тамаринди в тундрі, і співав шпак, і довго співав він, і ті, котрі жили по селах, тікали до міста, і ті, котрі в містах були, не було їх більше; і ті, котрі читали зліва направо, почали читати справа наліво, і ті, котрі читали справа наліво, почали читати зліва направо, і ті, котрі читали зверху донизу, почали читати знизу до верху, і ті, котрі читали знизу доверху... але чи були вони, котрі читали знизу доверху? Ні, не було їх, і не було нічого.