Я сидів на терасі, пив лассі і їв шашлик з баранини, мочаючи його в імбирний соус, внизу пливли людські потоки, в яких переважали туристи, чулися різні мови і говори, жарґон і арґо, мова радіо і телебачення, прочитаних вранці газет і рекламних гасел, пролинали сукні й костюми, кашкети і капелюшки, і я ловив себе на тому, що сиджу тут, легкий вітер пестить обличчя, і що зараз є час, з якого все щойно починатиметься; я б заціпенів, зупинивши біг годин і просидівши сторіччя, я так і вчинив би, але саме тієї блаженної миті, яких так мало, мені раптом здалося, що хтось спостерігає за мною, я рвучко обернувся, проте нікого не було, я схопився і зайшов до вітальні, однак ні у вітальні, ні в спальні, ні у ванній, ні в туалеті, ні під ліжком, ні в антресолях я нікого не виявив, мені, здається, лише здалося, я повернувся на терасу, однак зануритися в стан блаженства так більше і не пощастило, доки одного дня я цілком випадково з’ясував, що хмара, котра так раптово затьмарила мою соняшну радість тоді, на терасі, таки була, до того ж була вона не лише хмарою і не примарою, і не далека та мить, коли вона розродилася зливою.
Русалки
Він був тут давно і приїжджати сюди почав незрівнянно раніше за мене. Як і я, він полюбляв купатися, знав місця, яких не знав я. «Знаєш, тут є така місцина». — «Та ну». — «Про це жодна жива душа, крім мене, не відає». — «Ти ба». — «Це не так вже й далеко звідси». — «Он як». — «Але що найголовніше...» — «Ну?» — «Там купаються русалки». — «Сказав!» — «Виходять на берег». — «Га-га-га». — «Гріються на сонечку». — «Невже?» — «І не лише русалки». — «А хто?» — «Русали». — «Отакої!» — «Русалки-чоловіки». — «Тринди, тринди». — «Бігме!» — «Гадаєш, я отак тобі й повірив?» — «Спочатку я теж не вірив». — «Але ж русалок не існує. Це вигадка поетів. Самотніх і безнадійних поетів. Безнадійно самотніх поетів». — «Нічого подібного». — «Не кажучи вже про русалів — уперше чую». — «Не віриш?» — «Що тобі сказати». — «Поїхали, покажу».
Ми осідлали велосипеди, ми їхали вздовж русла річки і що далі ми просувалися, то пустельнішим робилося побережжя, кущі підступали до самої води і верби ловили рибу, потім русло звернуло, звернули і ми; за поворотом хащі відступили — немовби колись чогось злякавшись, відсахнулися і застигли; перед нашими носами випірнула з води русалка. «Ого!» — не втримався я. «От бачиш». — «Бачу». — «Чарівна?» — «Не те слово». — «А подивися, які дві он там лежать». — «Плоть і кров». — «А он той». — «Красень». — «Не казав я?» — «Послухай, я що, ніколи не бачив нудистів? Ти що, гадаєш, що я не знаю, як вони виглядають? Сперечатися не буду: колоритні, особливо та, що випірнула першою. Але нудисти». — «Нудисти, нудисти. Ти завжди все зіпсуєш».
Труси в смітнику
Коли його перебування добігло кінця й одного цикадного ранку він від’їхав, я не перестав ходити на пляж. Я вже не їздив так далеко, як разом із ним, до його русалів і русалок я навідувався лише з поваги до нього, наших спільних мандрівок і часу, який був на те, щоб його тринькати, тепер я вдовольнявся малим і близьким, купався і засмагав, слухав RADIO BELLA ITALIA, дрімав у затінку тополь, заколисаний вітром і шелестом, прокидався і знову йшов у воду і ходив би далі, доки б настала осінь; проте не осінь припинила мої купання і засмагання, мої велосипедні мандрівки на річку, а пригода, що трапилася під час одного з таких купань.
Сом
Я стояв у воді по пояс, ногам було приємно і прохолодно, а тіло, починаючи від пупця, вкривалося спижевою патиною, приймаючи сонячні ванни; це дуже корисно, коли ноги у воді, а тіло в повітрі, це пожвавлює кровообіг і повертає до тями; потім я поплив, потім мене щось шарпнуло, плавки порвалися, і щоб не злетіли і не попливли у воді, я схопив їх обома руками і чимдуж кинувся на берег; може, то був сом, ці одоробала полюбляють чатувати під водою в корчах, може то був, зрештою, корч. Плавки довелося викинути в смітник. Власне, не сом і не корч і не втрачені плавки покаламутили воду і зіпсули мої купання, адже плавки можна купити нові або ж, урешті, приєднатися до нудистів.