— Я ще ніколи не чув, щоб годинники змінювали людину.
— Ще й як! Хіба людина — не раб часу? Не слуга годинника, який показує час? Хіба не годинник маніпулює людиною? Хіба не він жене і примушує дратуватися, пітніти, підхоплювати запалення? Хіба не він викликає стреси і породжує булімію? Хіба не він спроваджує в домовину? Хіба не годинник примушує Вас зараз гарячкувати?
— Не годинник, а Ви. Ваші порожні балачки. Ваше шарлатанство!
— Ви мене ображаєте.
— Перепрошую. Все через те, що я поспішаю.
— От бачите.
— О четвертій їде мій поїзд. Я ще не маю квитка.
— Ви встигнете: зараз щойно п’ять по третій.
— Уже п’ять по третій?!
— Щойно п’ять по третій.
— Хіба Ви не розумієте? Я запізнююся!!!
— Це Вам так здається.
— Це реальність.
— Ваша реальність. Реальність, у якій Ви перебуваєте. І хоча Ви, як бачу, не маєте на руці годинника, Ви все одно залишилися його рабом. Жалюгідним рабом.
— Це Ви жалюгідний! З Вашими дурнуватими зозульками і пришелепкуватими паротяжиками! Ви!
— Ви знову ображаєте.
— Цього разу Ви почали першим.
— Я констатував.
— Тоді вважайте, що я теж констатував.
— От і гаразд. Годинник я б Вам усе одно радив купити. Не думайте, що я Вам його нав’язую. Він не дорогий. Не дорожчий, ніж інші.
Я махнув рукою і купив. Він виявився дійсно не дорожчим, ніж інші, і виглядав, зрештою, як звичайний наручний годинник. Розрахувавшись, я метнувся надвір і до трамваю, який саме стояв на зупинці. Притримуючи підборіддям, я защіпав на бігу ремінець. Тільки-но я його защепив, як усе відразу змінилося, стало інакшим, незвичним, дивним. Однак що тут незвичного? Що дивного в тому, що трамвай від’їхав і я на нього не встиг? Що через вісім хвилин приїде наступний і в мене більше, ніж сорок хвилин, до потяга? Цілих сорок хвилин, крихітна вічність! Завдяки цьому усвідомленню відлягло від серця, розтиснулись лещата, які його затискали, не тільки його, а й легені, думки, а з ніг відвалилися гирі з попущеними ланцюгами; тіло раптом вдихнуло, вільно й глибоко, вільніше і глибше, ніж досі, вдихнуло так, як не вдихало ніколи. Я подався в салон фріуланського морозива, мені дві кульки, будь ласка, фісташкову й динну, дякую, м-м-м-м, смакота, я їв і насолоджувався, морозиво мені ще ніколи так не смакувало. Здалося, що не може бути смачнішого, ніж виробленого у Фріулії.
Освідчення,
«Італіє! Якщо я колись розпластаюся на твоїх берегах, це станеться з любові до тебе, твоїх томатів, піци й морозива».
Черствий хліб
У тому блаженному часі лежить мій перший конфлікт із зеленими. Я не політик і в політику не втручаюся, тримаючись від неї настільки далеко, як тільки спроможний триматися неполітик. Я сидів у Міському парку, на одній із дерев’яних лав із закрученими хижкою равлика спинами, що їх поставили над водою і на кожній з яких улітку і восени, взимку і навесні можна побачити милого барвистого метелика і такий самий милий і кольоровий напис «НАШІ САДИ».
Я сидів у НАШИХ САДАХ. Я любив ходити в НАШІ САДИ, доглянуті і доплекані, з підстриженими алеями і самополишеними хащами, з квітучими галявинами і затишними альтанками. Я сидів над озером, я не читав і не розмовляв, а якщо й розмовляв, то з сонцем і білими баранцями хмар, що рухалися отарами на полонині неба, з платанами, що скидали кору, і павою, яка замогильно кигикала, примостившись на дереві. Я лупав черствий буханець, який було шкода викидати і незмога їсти, один із тих хлібів, що складаються з чого завгодно, крім пшеничного борошна; я лупав його, кришив і кидав; підпливали качки, ракали і дзьобали, тупцяли навколо моїх ніг паркові щурі і зліталися голуби, підпливали риби і підбігали пси, підходили, муркочучи, коти і навіть одинокий віл, що забрів сюди невідь-звідки, аж здавалося, що його радше немає, ніж він є, їв із моїх складених яслами долонь своїми тепло-вологими від розчулення губами. «Франциску, ми знали, що ти прийдеш». — «Я казав, що прийду». — «Ми не вірили». — «Тепер переконалися?» — «Франциску, ми вдячні тобі». — «І я вам удячний. Я вдячний вам, що ви є. Без вас було б тужно на серці». — «В тебе добре серце, Франциску».
Цю розмову, нашу дивовижну і лагідну бесіду перебили і обірвали, видерши рештки хліба з моїх рук і облаявши нечуваними словами, представники, як спливло опісля, коли вже не було потреби що-небудь з’ясовувати, радикального крила організації «Чисте довкілля». Вони вчинили скандал, звинувативши мене в антигуманному ставленні до природи, у спробі її зруйнувати і — sic! — зґвалтувати. Та це ж маячня, виправдовувався я, цілковита нісенітниця. Я не ґвалтую, я годую — хлібом і сіллю, як у нас зустрічають високих гостей. Він годує їх черствими недоїдками, зіпсутим непотребом, — наскакували вони. Сам він його не їсть. Чому не їж сам? Якщо такий мудрий, сам їж. Але ж я так завжди робив, — відбивався я. Я так роблю відмалку. В дитинстві ми збирали нез’їдений хліб, згортали й згрібали крихти і везли їх на село — свиням і курам, качкам та гусам. Він хоче повернути нас у середньовіччя, — ще дужче репетували вони. До чого тут середньовіччя, — захищався я. — Двадцяте сторіччя, середина і кінець, соціалізм в окремо взятій імперії, колгоспний лад, ваші ліві брати, втілені ідеали, двісті сімдесят мільйонів рабів, з них половина сексотів плюс десять тисяч упривілейованих словоблудів, спецрозподільники для останніх і черги для перших та других, вряди-годи «Лебедине озеро», а як альтернатива — ҐУЛАҐ. Я й сам був сповідником мрії, щоправда не тієї, втіленої, а тієї, яку втілити годі, яка залишатиметься солодкою ілюзією, гарною казкою, покликаною втішати й тримати, нагадувати і наснажувати, коли життя стискає лещатами, і навіть якщо перестає, не перестає стискати мільйони й мільярди інших, знедолених й упосліджених, обкрадених, а потім обдарованих зношеним лахміттям тих, хто обікрав.