Я ваш, я один із вас, — кричав я, мов потопельник, який переконує, що вартий порятування. Якщо ти один із нас, посоромився б — хіба тобі не відомо, з чого випікають цей так званий хліб, в якому ні жита, ані пшениці, ні вівса, ні ячменю, а казна-що, добуте за безцінь рабською працею скривджених третього, четвертого і п’ятого світу зі стручків, кори і коріння підозрілих рослин? Я здригнувся, вжахнувшись, коли почув, що, крім третього, є ще й четвертий і п’ятий. І шостий, і сьомий. І восьмий, і дев’ятий, докидали вони. Данте Аліґ’єрі. Ніколи не чув про такого? Чув, — відповідав я, — і цитував напам’ять. Довгі пасажі. В оригіналі. Колись давно.
Ліфт
У тому блаженному часі лежать й інші пригоди, можливо й не пригоди, в кожному разі події, що випали мені по тому, як я обзавівся магічним годинником; я не думаю, що вони якимось чином із ним пов’язані, утворюючи, навпаки, контрапункти до загалом блаженного подорожування Європою й Азією, Америкою й Австралією, Африкою і Океанією, Андами й Кордільєрами, снігами Кіліманджаро і пісками Гобі та Хінгану — запізнілий відгомін тієї попередньої епохи, розпрощатися з якою виявилося не так то й легко, тим паче, а може, саме тому, що якась частка мене залишилася в ній назавжди і не було жодних шансів її звідти визволити. Тоді, уже попрощавшись, я ще не знав, що справжня розлука настане пізніше, що зараз всього-на-всього маленька перерва, програш, таке собі інтермеццо. Я повернувся, я їхав у ліфті, і в моєму житті так є і завжди було, що події стаються двічі; досить трапитися одній, як услід за нею квапиться друга, мов дві краплі води схожа на попередню — та сама ситуація, ті самі декорації, однакові ролі, розбіжності у деталях.
Отак я їхав і думав, стояв і розмірковував, про те і про се, останніми роками мене часто тягне на філософію («ПРО ТЕ І ПРО СЕ. ПІДВАЛИНИ ФІЛОСОФІЇ ПОНЕВІРЯННЯ»), мене завжди тягло на філософію, мені завжди було цікаво віддаватися мисленню, це було так, ніби я віддавався коханню, наче відкривався новий вимір, стереоскопічне зображення. Отак я їхав і розмірковував, і здалося мені нарешті, що їду достатньо довго, набагато довше, ніж потрібно, щоб прибути на чотирнадцятий поверх.
— Стій!
— Що таке?!
— Ім’я!
— Що?
— Прізвище, ім’я, по батькові!
— Не розумію.
— Громадянство!
— Острів У Космічному Океані.
— Конкретніше!
— Земля.
— Місце проживання!
— «Континенталь».
— Що це?
— Готель.
— Адреса!
— Площа Катальпи Бігонієвидної, два.
— Що тут робиш?
— Їду.
— Куди?
— Додому.
— До якого такого?
— До свого, звісно. До себе додому.
— Хіба ти маєш дім?
— У кожного є дім.
— А що робиш тут?
— Не знаю.
— Не знаєш?
— Я не знаю, як я сюди потрапив.
— Досить ламати комедію!
— Я їхав у ліфті.
— І що?
— Не знаю, що.
— Може, я маю знати?
— Був би вдячний.
— Подивіться на нього: він ще й знущається.
— Ані найменшого наміру. Я справді їхав у ліфті.
— І куди ж ти їхав?
— Я вже сказав: додому.