Сьогодні було весело й гамірно, найвеселіше і найгамірніше з-поміж усіх днів, які я тут, хоча всі інші дні були також достоту веселими. На початку площі, саме там, де закінчувалася нескінченна вулиця, стояв цей автомобіль — один із тих, у яких можна мандрувати світ за очі і які є одночасно спальнею, кухнею і пересувним засобом. Зусібіч автомобіль був розмальований луками й стрілами, томагавками й обличчями індіанців з пір’ям на голові і біло-червоними смугами на обличчі, а посередині, на центральному місці, було зображено велику й розкішну корону, що перевершувала все побачене досі своїм незбагненним маєстатом і яскравим пір’ям — з нею не зрівнялася б ні корона перського шаха, ні індійського магараджі; ні китайського богдихана, ні хмеля Богдана; ні принца фон Конґо, ні пера де Кубертена; ні Габсбурґів, ні Бабенберґів; ні Наполеона Бонапарта, ні, нарешті, царя-батюшки.
Над автомобілем майорів транспарант, на якому великими літерами було написано: «МОНТЕСУМА ВСЕ БАЧИТЬ». Долі лежали вигадливих візерунків шкіряні щити з мідними наклепками, золоті калатала і головні убори з розкішного пір’я — не такого розкішного, як на зображенні корони Монтесуми, але достатнього, щоб спокушати цайсівське око багатоликого і многоокого туриста.
Перед лавами, на яких лежало чимало всякої всячини, юрбилася групка тубільців з пов’язками на стегнах у вигляді пасем зі шкіри — такої самої, як на щитах і руках, і з якої були мокасини на їхніх ногах. Їхній вождь, сповнений задерикуватої постави, що кидала виклик ліпнинній величі довколишніх споруд, був на дві голови вищим від інших, а постоли мав не інакше, як сорок п’ятого, а можливо, і сорок сьомого розміру.
То були самі чоловіки й одна жінка — не зовсім такі, якими я уявляв індіанців на основі романів і вестернів, що їх сотні поглинув у підлітковому віці. Діти прерій і гір на Дикому Заході, резервацій і захищених паркових ландшафтів, вони до щему скидалися на мешканців краю, звідки я вирушив у далеку подорож, якій немає кінця і краю, а як і буде, то, радше за все, не буде мене.
— Надіє, — я намагався бути дискретним і підійшов до неї, коли завершився ритуальний тан і стихли калатала.
— Ой! — зойкнула вона з несподіванки.
— Це я.
— А щоб тобі! Якби ти знав, як ти мене налякав.
— Я й сам добряче злякався, побачивши тебе в такому вигляді.
— Ти що тут робиш?
— Ти краще скажи мені, що ти тут робиш?
— А ти не знаєш?
— Багато що можна подумати!
— Що тут думати. Працюю.
— Індіанкою?
— Не я одна.
— То ти тут не сама?
— Звичайно, ні.
— А де так засмагла?
— Не засмагла, дурнику. Це грим.
— Грим?
— Такий, яким мастять усіх цих Отелло з вибалушеними очима, котрі о двадцять другій нуль п’ять душать своїх Дездемон під оплески переповненого туристами залу Опери.
— А це чия така гожа дівчинка? — запитав я, показуючи на маленьку індіанку, що спала в плетеному кошику.
— Моя донька.
— Твоя донька?
— Софійка.
— Яке миле ім’я!
— Дякую. Ти завжди був ґалантним.
— Я не знав, що ти маєш доньку. І хто той щасливець-батько?
— Вождь племені.
— Надіє, ти збожеволіла!
— Степан.
— Степан? І ви тут зі Степаном?
— Не тільки. Ми всі приїхали.
— Господи! Оце так зустріч.
— І я не сподівалася тебе тут зустріти. Я чула, що ти в мандрах, але не подумала б, що ти тут. Ти нітрохи не змінився.
— А ти помолодшала.
— Не знущайся.
— Бігме!
— Облиш.
— І давно ви гастролюєте?
— Відколи закрили швейну майстерню.
— А це розкішне пір’я?
— З птахофабрки.
— А шкіряні фецлики і золоті брязкальця?
— Шкіра з Гуцульщини, а брязкальця й зовсім не золоті, тільки блищать, якщо їх начистити.
— До речі, не повіриш: я бачив Ореста, працює ему в звіринці.