Інвентаризація екстер’єру (продовження)
Озброївшись мачете, я прокладаю шлях серед ліан і вогняних маків, углиб сільви, рухаючись проти годинникової стрілки, значно швидше і — головне — пішки доводячи існування сферичних або принаймні конусоподібних поверхонь. Я приходжу туди, звідки пішов, з іншого боку, завбачливо ховаючи мачете, щоб не розполохати туристів, близьких до перевтілення у птахів з розпростертими крилами — ще мить, і вони закружляють над помаранчевими дахами черепичного Міста, маленькі і великі кондори, линутимуть у повітрі, зависаючи і тамуючи подих, ще вповні насолоджуючись новим відчуттям, сміючись і спілкуючись милозвучними мовами. «Я ніколи не думала, що так приємно бути птахою». — «Мамо, мамо, дивися». — «Може, полетимо далі? Цікаво, що там, по той бік гір». — «Ясю, ти мене чуєш?» — «Чую, мамо». — «Не махай без потреби крильцями!» — «Я не махаю». — «Втомишся, я тебе нести не буду». — «Тут так чарівно».
Поки вони отак мило бесідують, я шлю їм приязні усміхи, дістаю ключі з задньої кишені шортів кольору хакі, відкриваю браму, з’ясовую, хто адресат ачотириформатового листа, котрий на землі, я опиняюся на вже певною мірою знайомому подвір’ї, посеред якого крислатіє горіх з безліччю набубнявілих плодів. За крок зруб, квадратовий колодязь із декоративною золотою рибкою. «Відпусти мене, я дам тобі, що забажаєш». — «Але я нічого не бажаю». — «Нічого не бажаєш...» — дивується золота рибка. — «Гаразд, перетвори мене також на рибу». — «Якщо я перетворю тебе на рибу, ти плаватимеш в морях-океанах, тебе з’їсть акула, протне піранія або проковтне кит, і на цьому закінчиться твоє рибування». — «Тоді перетвори мене на кита». — «Ти замалий, щоби перетворювати тебе на кита». — «Тоді перетвори мене на малу рибу, щоб я міг плавати в цьому колодязі». — «Але ти завеликий для цього колодязя». — «Тоді взагалі не перетворюй мене. Залиши, як є» — «Ти сказав», — мовила золота рибка, пірнаючи вглиб.
Подвір’я було внизу, в заглибині, і коли я сидів за столом і обідав, туристи безсоромно розглядали мене, найнахабніші клацали фотоапаратами або ж фільмували на відеокамеру. Куплена на блошиному ринку таблиця з перекресленим фотоапаратом, яку я прикріпив біля входу, якийсь короткий час покладаючи на неї сподівання, не зарадила, тож не залишилося нічого іншого, як змиритися. Тепер щоразу, завершивши трапезу, я вставав, розтягував губи, поправляв метелик, розкланювався. Замість аплодисментів на мене сипалися монети, яких наприкінці мого тут перебування було на подвір’ї майже так само рясно, як камінців. Ніхто не збирав їх. Тим, хто кидали, вони мали приносити щастя, мені — натхнення.
Подвір’я було вистелене річковою галькою, яка, тручись, шелестіла під ногами. Коли збиралося на дощ, стільці і стіл належало заносити в простору нішу під накриття, де стояли інші стільці та столи, неодмінні атрибути наших бенкетів, стережені павуками — інсектусами у бойових візерунках, через що, крім нас, яких вони знали, сюди ніхто не потикався. Можливо, вони мали нас за своїх господарів, а може, інстинкт, який замінював їм здоровий глузд, підказував, що з такими гігантськими одоробалами, як ми, їм не впоратися.
Позаду були металеві двері з товстим матовим склом, куди я прагнув потрапити, ваблений світлом, яке млоїлося звідти ночами, й оповідками, які почув швидше, ніж почалося моє тут перебування — першу мені розповів провідник поїзда, яким я сюди приїхав, другу, що відрізнялась від першої подробицями, — таксист, третю, що спростовувала попередні, — Кара Гасан, літописець, запрошений укладати Правдиву Історію Нищення і Ненависті. То був вхід до каземату, де брали початок печери з численними розгалуженнями, темні лабіринти з карстовими бурульками, потаємні ходи, що пролягали під дном Середземного моря, виводячи в Передній, Середній і Задній Азії; одне відгалуження тяглося в Єгипет, до коптського монастиря, де зберігалися переписані ченцями давні рукописи. Ті печери, то були крипти перших вірян, в яких вони ховалися від переслідувань імператорів і посадників. Коли настане остання пора, двері на мить відчиняться, щоб прийняти своїх найстійкіших сподвижників.
Часто прибігали коти. Лягали на сонці, розтягувалися, випростували лапки, солодко дрімали — годі уявити собі подвір’я без цих самодостатніх пухнастих звірят. Навіть коли вони йдуть геть, залишаються їхні проекції, ворсинясті ейдоси, так само як у їхніх оброслих пухом котячих головах залишаються ейдоси віскас на тарелі, які примушують їх вертатися сюди знову і знову.