Гаразд, втішав я себе, ґумаки стануть мені у пригоді наступного разу, бо не може такого бути, аби не було його, наступного разу. Я зберігатиму їх у коморі, поруч з іншими не потрібними поточної миті речами, знаючи напевне, що колись вони таки знадобляться. Я повернувся, додому було не так уже й далеко; я дивувався, як не бачив цього об’єкта торгівлі раніше, але Господь із ним і Бог йому суддя, та й хто першим пожбурить камінь? Перезувшись у хатні капці, я так і подався з ґумаками у лівій руці до комори.
Комора
Я зітхнув — чого там лише не було: лежало, стояло, висіло. Хоч може, це через спогад про взуттєву крамницю, надто ще свіжий і я не сказав би, що неприємний.
Колесо від велосипеда, яке я знайшов на вулиці. Велосипед поцупили, а колесо так і залишилося, прип’яте ланцюгом до «П»-подібного поручня. Я взяв торбинку з ключами, в якій було всілякого брухту, що опинився там за різних оказій, я перепробував їх усі, жодний не підійшов, тоді я повернувся по кусачки, перекусив метал і звільнив бідолаху, якому було там непереливки, біля того ганебного стовпа, під який зневажливо спльовували, проходячи, гопники. Ось пригляну таким чином деталей, гадав я, складу велосипед, може, навіть мопед і вишиватиму з вітерцем.
Автомобільний двигун, який я приволік з пункту збору металобрухту, викупивши, як викуповують із неволі — можливо, воно генетичне, понадособистісне й загальнонаціональне, це відчуття, ця потреба, інстинкт, вироблений, коли брали в ясир, про що розповідають гнітючі пісні, думи-балади, що їх виспівують, щоб, не забувши, забутися. Хай там як, я тягнув його, волік і котив, штовхав і копав — либонь, веселеньке, як, утім, і жалюгідне видовище; я доплуганив його домів, закотив сходами до підвалу, в кількох місцях їх понадщерблювавши, впхав у комору, після чого два тижні лежав колодою; наступного ранку в мене розколювалася голова і підскочила температура, кілька діб поспіль лихоманило, я багато пив, спав і смалив, цмулив чаї і мікстури, кефіри, вино і пунш, хропів по шістнадцять годин на добу, а коли відчув, що сили вертаються, в невіданні, ніч чи день, я обережно пішов до комори, вклав ключ, який завше лежав під килимком (інструкція для злодіїв, щоб не псували замка і не висаджували дверей), у замкову шпарку, двічі обернув його за годинниковою стрілкою, від чого двері, нагадуючи про мою обіцянку їх змастити, заскреготіли. Праворуч на стіні (продовження інструкції для злодіїв — у турботі про їхні руки-ноги, що вивихуються і ламаються, адже всі ми люди й erare humanum est) вмикач зі сплющеним носом — обернеш на 90°, спалахне світло, обернеш ще раз, воно загасне. Я обернув на 90°, двигун стояв там, де я його залишив, відразу біля входу, на проході, що дедалі вужчав, затиснений з боків і згори речами, котрі потрапили сюди в різний час і за різних оказій, мали розмір і вигляд, походження і призначення, густину, колір і зношеність. Я придивився уважніше, відчинив дерев’яну скриню з інструментами, взяв викрутку й пласкогубці, розкрив металевий кожух, зазирнув досередини — не такий він уже й старий та безнадійний, як здалося на перший погляд; його б добре прочистити і змастити, що я й зробив, після чого склав докупи, скріпив і завів.
Від гуркоту затрясся будинок, посипалися дзбанки й деталі, впала китайська ваза доби дзянь і глиняний горщик епохи дземінь, покотилася куля від маятника фуко; я не зумів його вимкнути, я б не сказав, що був бездіяльний, я пробував підступити до нього, що виявилося не тільки не легко, а й не можливо, я це збагнув, прожогом вискакуючи на коридор, звідки вчасно вибіг надвір — як з’ясувалося згодом, останнім, за секунду до апокаліпси; на відстані від будинку, що розвалювався, стояли його заспані й напівголі мешканці, дивлячись, як він руйнується, мов карткова вежка, клубочилися порохи і сипався метеоритний дощ. «Землетрус!» — волали в нестямі мої сусіди. «Рятуйтеся!» — горлала мешканка горішнього поверху, панікерка і занепадниця в спальному капелюшку, що зсунувся набакир, затуливши щоку, і заважав кричати. «Землетрус», — верещали в суміші перестраху і насолоди діти. «Землетрус!» — долучився я, збагнувши, наскільки мені вигідно підтримувати цю версію, моє єдине і переконливе алібі.