Повідомлення в «Газеті»
Наступного ранку в «Газеті» з’явилося повідомлення.
Вчора увечері внаслідок аномального явища замість прогнозованого леготу лив дощ, спостерігалася блискавка і гуркотів грім. Просимо вибачення в користувачів наших послуг за незручності, яких ми, за всього бажання, не могли спрогнозувати — раз на сторіччя стається непередбачуване, і ми також маємо право на помилку. Залишайтеся з нами. Ми й надалі будемо Вам надійними партнерами.
Ваш гідрометеоцентр.
Комора (продовження)
Старий холодильник. Я притягнув його зі сміттєзвалища, а коли відкрив, звідти вивалився химерний тип, від якого посмерджувало, похмурий і мовчазний, я сказав йому: соррі, старий, мені бракує цього холодильника. Це була модель п’ятдесятих років, за якою я давно полював, — холодильник нагадував незграбного пінґвіна з досконалими обтічними формами.
На сміттєзвалищі було тепло і м’яко, сміття зігрівало само себе, мобілізуючи внутрішній ресурс, про що поет сказав ліричне «гори димлять»; і вони, гори сміття, не лише диміли, а й непомалу чаділи, отруюючи довкілля. Вдома, в коморі, я його ґрунтовно прочистив і довго провітрював, доки повивітрював усе, що в ньому нагромадилося за минуле пів століття, починаючи від здутої бляшанки морських водоростей і закінчуючи ароматом безхатченка, який знайшов у ньому свій, здається, останній на цій непривітній до нього планеті притулок. Я вбудував полички, і відтоді холодильник правив мені за книжкову шафу для розмаїтих раритетів з блошиних ринків, книжкових ярмарків і міжнародних зустрічей. На тих поличках можна було надибати всяке: копію першого атласа світу, де все, що сягало далі за батьківщину географа — якийсь острів у Середземному морі, було населене різноманітними потворами; «Що таке поступ?» Івана Франка і його ж «Коли ще звірі говорили», «Довідник міколога-аматора» і збірник праць Фіделя Кастро, присвячений сільському господарству, «Кама-Сутру у фотографіях для середнього і старшого офіцерського корпусу» тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року видання й укладену Анонімом «Інструкцію з виготовлення вибухівки в домашніх умовах» з позначкою «спецфонд», яка, утім, тепер не мала ніякого значення, три томи Українського радянського енциклопедичного словника й альбомчик такого-собі тепер нікому не відомого Федора Співчука «На радянській полонині» з посередніми й уже підвицвілими буколічними світлинками, висунуту свого часу на здобуття Шевченківської премії — здається, без успіху.
Пляшка визначного професора Володимира Самійловича Теревенченка, якому нещодавно виповнилося сто років і який з цієї нагоди прочитав лекцію «Секрет вічної молодості», апетитно поцмулюючи у перервах, які раз по раз робив, пляшчинку, з якої його догодовували в грудному і вигодовували в післягрудному віці. «Сто літ перед сьогодні», — казав він саморозчулено, і я, зізнаюся, теж розчулився. «Сто літ». — «Ціле сторіччя», — не знав, що відповісти, я, втираючи непрохані сльози. «Там — секрет мого генія, — він потряс пляшчиною, в якій бовталися рештки крамничного молока — настільки розбавленого, що нагадувало сивуху. — І довголіття». «Джин», — укинув я. «Не джин, — запротестував він ображено. — Я, молодий чоловіче, непитущий». «Ні-ні, — заквапився я, приєднуючись до його протесту. — Я мав на увазі доброго духа». «Янгола», — втішився він. «Джерело вічної молодості», — підхопив я. «Сто років, — знову казав він і додавав. — Завдяки їй я пережив усю ту чуму». «Неймовірно», — дивувався я. «Власне», — пожвавлювався він. На тій синій пляшці, що нічим особливим, крім кольору й історій, пов’язаних із нею, властиво однієї — приватної історії професора Теревенченка, його злету, що не зазнав падіння, не вирізнялася, було виведено рельєфними скляними літерами NIEDERÖSTERREICHISCHE MILCH.