«І сцени, на якій стоїмо».
«І голосів, якими говоримо».
«І повітря, яке вібрує».
«І глядачів, які нас слухають».
«Які на нас дивляться».
Завіса.
Гучні оплески. Чимало безхатченків аплодують стоячи і плачуть.
Король волоцюг
Про мене почув не лише директор Літературного Будинку, якому я згодом ще багато літ, коли справи мої пішли на краще, надсилав вітальні листівки і кубинські сиґари; можна сміливо сказати, що саме заради нього я побував на Кубі і всілякими правдами і неправдами, прикидаючись репортером фіктивного часопису «Голос революції», домігся зустрічі з Фіделем Кастро, що відбулася за зачиненими дверима, за якими нам відкрилась нагода обговорити все — від орошування посівних площ і перетворення волокна цукрової тростини на металозамінник для потреб літакобудування до перспектив світової революції і боротьби з новітнім імперіалізмом. Я зміг озвучити запитання, що цікавило мене всі ці роки — можливо, не так сильно, як, наприклад, питання про Неї, але все-таки: «Чому Великий Че раптом склав повноваження і подався на Південь?». Відповідь лідера кубинської революції я публікую тут і зараз, ексклюзивно й уперше: «Революція потребує конячок, які її тягнутимуть, і легенд, що окрилюватимуть; ми з Раулем — конячки, Че — легенда». Він був милим бородатим дядьком, отаким собі добрим ґномиком; дивлячись на нього, важко вірилося, що в країні з таким потішним El-Jefe-філософом взагалі могли бути дисиденти.
На прощання він поставив мені автограф на сиґарі, на чому мені, власне, й залежало; цю сиґару я, скориставшись послугами United Service of Benetton & Dolce Habana, відіслав своєму другові і, без перебільшення, меценатові. Але то було згодом, про ті часи хочеться і хочеться згадувати, на відміну від інших, в яких мені велося не так добре, щоб не сказати відверто кепсько, про які я згадую з сумом і не без меланхолії; мені навіть мало віриться, що ті часи були, що вони не вигадка хворобливої уяви, не сон, помилково взятий за дійсність, не хмара, що на хвилю заступила сонце, не RED BULL і не кОкОджАмбА; але вони все-таки були, їх не спекаєшся; пам’ять живе власним життям, встановлює свої закони перспективи і сама тільки їй відомими шляхами і способами їх спотворює, заломлює, пропускаючи через невидимі лінзи, дистилює, проціджуючи через непомітні фільтри, розкладає ретельно й раціонально по шухлядах, аби потім, у якийсь момент пересердя, усе перекинути й перепотрошити, аби те, що відбулося п’ятого листопада тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року змішати з тим, що відбулося восьмого травня двома роками пізніше; вона — мов божевільний бухгалтер, що раптом змішує цифри.
Крім директора Літературного Будинку, про мене почув король волоцюг. Я ніколи не знав, що безхатченки мають королів, наївно гадаючи, що королі лише у французів, поляків, угорців і що українці теж мали, щоправда, одного-єдиного або від сили двох королів, до того ж давно; але що короля мають бомжі, стало для мене, який вважав, що всі волоцюги рівні, що саме між волоцюг знайшли, нарешті, своє втілення мрії великих мрійників — свобода, рівність, братерство, цілковитою несподіванкою.
Вони справді були рівними, тут я нашвидку погрішив, до пуття не розібравшись, вони були рівними і мали короля і король був поміж них, як рівний між рівними, вони його обирали, та не скидали, бо скинути можна того, хто над тобою, тоді як король безхатченків не був над безхатченками — над жодним найзамурзанішим і найзнедоленішим, він перебував поміж них — так само спав під мостом, так само стелив газети, так само випорожнювався в кущах, узимку — в під’їздах; йому ніхто не носив недоїдків; так само, як усі інші, він нишпорив по тих самих смітниках, з різницею: він був володарем.
Він забажав познайомитися зі мною ближче. Ми зустрілися в переході між станціями метрополітену, опустилися поруч, він і я, сиділи годину, дві, три, доки не зачинився метрополітен і нас не вигнали; метрополітен зачинився, проте нас не вигнали, ми провели ніч у темноті, слухаючи лопотіння крил кажанів і шарудіння верескливих щурів, ми сиділи поруч, допалювали визбирані доокола недопалки, досидівши так до світанку, у метрополітені немає ранкових сутінків — день настає враз і зненацька, спалахує світло й заскочені щурі й лилики прожогом шугають кожне до своєї шпарини; ми вийшли і лише коли нас привітали безхатченки, що зібралися нагорі, я збагнув, що це було більше, ніж мовчання, більше, ніж пересиджена ніч, чергова — котра вже? — пересиджена й передрімана; так я відбув ініціацію, яку нагорі, над метром, над його бетонним перекриттям зазвичай називають передаванням влади, хоча яке то було передавання, до того ж якої влади?