Отак я став королем волоцюг, а старий король помер тієї самої зими від переохолодження, примерзши до лави у сквері; ми ховали його, як і належиться, сунули, хоч нам було холодно, за його домовиною, що її один із нас знайшов на смітнику неподалік від Старого Цвинтаря, ми його поховали, ми його відспівали, проспівавши хором «Боже, бомжа храни», нам було сумно без нього, як тільки буває сумно; нам було сумно без нього не так, як буває сумно без володаря, а так, як буває, коли не стає одного з нас.
Королева
Королем не було ні легко, ні тяжко. Королювалося. Ніхто не приходив за порадами і не прохав справедливого суду, бо ніхто ні в кого не видирав шматок гамбурґера, якщо той підбирав його першим; ніхто ні в кого не вихоплював недопитої і залишеної на лаві пляшки пепсі, якщо той побачив і пригубив її першим; спалося так, як і раніше; як і раніше, аби не померти з голоду, я сумлінно відвідував Літературний Будинок, їв одні і ті самі канапки, помащені одним і тим самим майонезом, не скаржачись і не дорікаючи; пив воду, ділячи її з голубами, їв окрайці, частуючи пацюків і безпритульних псів; я б і жив так, не знаю скільки, доки не замерз би на лаві у парку чи сквері, як блаженної пам’яті старий король, мій попередник; я б так і зістарівся, старцюючи сам; однак де король, там мусить бути і королева, яку я й побачив одного прекрасного ранку, коли, прокинувшись, протер очі — вона лежала поруч на розстелених на землі газетах.
Вона чи не вона? — міркував я. Вона, про яку я мріяв і снив, чи ні? Оце вона? — дивився я скептично і саркастично на підпухле червоне обличчя, що хропло біля мене. Невже це та, заради якої все це? Уперше в житті я був близький до відчаю, переживаючи глибоку кризу і розчарування, протверезіння і прокидання.
Ні, не могла то бути вона. Це не вона. Вона не така. Вона — інакша. Вона — та, яка інакша. Я склав із себе королівські обов’язки, які ні в чому не полягали; тихо-нишком, по-англійському — пішов і більше не повернувся, так як ідуть і не повертаються ілюзії, як іде і не повертається найбільша і найсолодша з усіх ілюзій — та, що про Неї. Тоді я склав останнього до Неї листа, заклеїв і відіслав.
Останній лист до Неї
Привіт.
Я знаю.
Я знаю, що Тебе немає.
Я знаю, що Тебе не було і що з Тобою мені було добре.
Мені ні з ким і ніколи не було так добре, як із Тобою.
Я ніколи не забуду цих відчуттів й утіх, яким ми віддавалися.
Я ніколи не забуду Твого голосу і Твого усміху.
Я ніколи не забуду Твого ім’я, яке я вимовляв, насолоджуючись кожною літерою, яке писав на пам’ятниках та стінах будинків, вишкробував на скелях і вирізав на деревах, увічнював на партах і спинках комунальних лав.
Очевидно, пишучи, я почав вимовляти ЇЇ ім’я вголос, і здалося, що хтось нахилився наді мною, доторкнувшись волоссям кольору льону. Я обернувся — але то був, напевне, вітер.
Частина четверта. Повернення
Трансфер
Я не встиг промовити жодного слова, як моя валіза опинилася в руці носія. «До камери схову», — кинув я, поставлений перед доконаним фактом.
На вокзалі кожний плутається під ногами кожного: таксисти і носії, пропонуючи допомогу, відволікають пасажирів, яких розбурхане море; пасажири, які йдуть в одному напрямку, заважають пасажирам, котрі рухаються назустріч; під ногами їх усіх плутаються голуби й горобці, полюючи за крихтами і шматуючи клапті недоїджених страв швидкого приготування; і тільки вночі, коли вокзали порожніють, вітер-футболіст котить пластикові пляшки, забиваючи в одні і ті самі порожні ворота мінеральні і кокакольні голи.
Цей вокзал такий, як усі інші двірці світу — криті склом сецесійні арки і вікна обабіч. Поїзди не можуть проминути цієї вузлової станції. Навіть якби машиніст замріявся, а якби я був машиністом, я б обов’язково замріявся, адже перебування в локомотиві, звідки відкривається мальовнича далечінь, хоч-не-хоч налаштовує на романтику, або якби він задрімав чи йому стало погано і в нього підскочила температура, потяг усе одно зупинився б, уткнувшись у вмуровані в бетон металеві буфери, — позаду розчахнені сецесійні двері, за якими починається Місто.
Цей вокзал особливий, для мене він — головний вузол, від якого відгалужується колія за колією, кожна з яких веде в інший кінець залізничної планети. Це станція, на якій я пересідаю і на якій між поїздами три або шість вільних годин, щонайменше півтори, найбільше сім з половиною, цілий день. Найменше — то піца «Марґарита» в піцерії «ДИВО-ПІЧ» через дорогу, найбільше — парк на Фортечному Пагорбі й американські гірки в дісней-ленді. Коли «найбільше» припадає на останню частину доби, то, як винятковий бонус, опера в DANUBE OPERA HOUSE над блакитними водами, що насправді не такі вже й блакитні, або бодай мюзикл на сцені вуличного театру UGLY KING, що на площі Старих Тополь. Коли «найменше» припадає на ту частину доби, як навколо панує тиша, а ейдос дня щойно сходить на горизонті, я все одно і тим охочіше прошкую у названу мережу, де замовляю свою улюблену страву.