Іноді однак злодій, що живе глибоко у моєму єстві, краде мою втіху, примушуючи думати про пекарів та офіціантів, які, прибувши з країв, що їх одні називають пеклом, інші — раєм на землі, гарують у три і чотири зміни, від чого трапеза перестає мені смакувати. Так само важко мені купувати сорочки, пошиті за безцінь на далеких фабриках, розташованих на околицях міст, де в хащах деркочуть папуги і скрадаються леопарди; так само довго не повертається рука варити дешевий рис, який місцеві селяни, по яких уволю прогулявся напалм цивілізації, вирощують, ходячи згинці просто палючого сонця по коліна у воді і не отримуючи майже ніякої плати, крім недуг, швидкого старіння і повільно-передчасного умирання, називаючи те неподобство долею або кармою; так само важко їсти м’ясо і дедалі частіше шматки застряють у горлі, коли думаю про нещасне телятко, яке світу як слід не побачило, а його вже тягнуть до різника, чи баранця, який ще день тому так радісно бекав, — але що це я?
Здавши валізу в камеру зберігання й отримавши в обмін на чотири металеві монети одну-єдину паперову квитанцію з номером ряду і місця, я розвернувся і попрямував до виходу.
Вийшовши, я полегшено зітхнув, чого не дозволив собі всередині — із солідарності перед валізою, яку довелося залишити, мов сироту в сиротинці, тоді як вона ось уже стільки років мій вірний супутник. Під певним кутом зору вона знову опинилась у вагоні, щоправда, в такому, в якому їдуть лише валізи, без пасажирів, без власників, і з різницею, що нікуди вони не їхали, а стояли на місці. Я не мав сумніву, що вона, втомлена підстрибуванням і торохканням, вокзалами і забігайлівками, країнами і континентами, не змигнувши оком, подалася би разом зі мною. Перепочинь, люба, невдовзі я обов’язково повернусь!
Зовні було літо, на асфальті проступали чорні сльози розчуленої землі, автомобілі їздили без жилеток на карбюраторах, перехожі ходили в футболках, сукнях і шортах і, що найголовніше, тут і там зеленіло поодиноке деревце, не всохле і не вирубане, і, звичайно, пражило сонце високо в безхмарному небі, так хутко туди зіп’явшись, — було воно, як ніколи, щедре.
І я пішов. Шляхом, яким ішов попереднього разу, щоб наступного податися іншим, яким прошкував уже колись раніше, щоб ще через раз вирушити таким, яким не ходив дотепер ніколи.
Я не розумів мови, якою тут розмовляли, і це було суще блаженство — така сама насолода, як вітер, листя, вода, птахи, мови яких я не знаю і тим приємніше ними спілкуватися. «Нерозуміння — перебування в раю, насолоджування красою і затінком», — якому поетові належать ці витончені слова? Єдине, що я розумів, — був напис TOTO LOTTO LOTTO TOTO, який зустрічався чи не на кожній вулиці. Фунікулер вивіз мене нагору, вниз я зійшов самотужки. Одначе перед тим я стрелив з гармати і приострожив коня.
Гармата
Їх було п’ять — як пальців на руці. Стояли вони одна коло одної; їхні допитливі носи стирчали в прозурку бійниці щойно відбудованого фортечного муру; мешканців долини, що простерлася біля підніжжя Фортечного Пагорба, відселили, і відтоді стріляння з гармат ядрами, такими самими, як колись, стало родзинкою туристичних розваг, створивши місце праці для десятка-другого голодранців, задіяних в обслуговуванні, включно з касиркою і бухгалтером і прикріпленим до них податковим інспектором. За відповідну оплату можна було підійти і, почекавши (а заодно й подивившись), доки помічники гармаша заштовхують ядро, прикласти запалений ґніт. Гармашем був я, турист. Я запалив, приклав і гармата гаратнула, подавшись назад, мов пес, який, виконуючи команду господаря «СИДІТИ!», найдужче хоче рвонути вперед.
Гарматна стрілянина стала чимось на кшталт ритуалу; щоразу, коли було вдосталь часу, я не відмовляв собі в цьому скромному задоволенні — у мені прокидалися голоси моїх пращурів, можливо, не лише моїх, у кожному разі, пращурів, цього разу дуднявий голос якого-небудь прапрапрапрапрадіда, полкового гармаша. Я зрозумів, що ми складаємося з голосів наших предків, близьких і далеких родичів і відмовляти їм у задоволенні означало б не шанувати їхньої пам’яті — я був удячним спадкоємцем, розуміючи, що без них не було б ані мене, ані цього найневиннішого з усіх невинних заняття.