Та ось дерева зупинилися, він сам відкрив собі прихилені двері і вийшов. Не знав, нащо і де вийшов. Вийшов, та й усе. Ішов, полями й ярами. Ішов, і світив місяць. І, йдучи, побачив він раптом її, так як її змальовують у книжках. І здалося йому, що вона піднімає косу. І здалося йому, що заноситься нею на нього. «Ось це і все, — сказав він собі. — Так закінчується життя. Її постаттю, явленою поперек шляху. З занесеною косою і якогось дідька в дірявому брилі».
Що це було?
«Так що це було?» — повторив він з наполегливістю, не приховуючи притиску. «Оповідання, — знизав я, насилу стримуючись, плечима. — Сильветка». — «І ти хочеш сказати, її написав письменник?» — «А хто ж іще?!» — зойкнув я.
Вокзал (продовження)
До відправлення було справді дві з половиною години. Вже посередині дороги, яку саме переходив, я повернувся назад, доки вже не горіло, але ще блимало зелене світло для пішоходів, тоді як збоку із наростаючою загрозливістю гуркотіли мотори автомобілів, ладні рвонути, як тільки червоне перемкнеться на жовте і ще задовго до того, як спалахне зелене, їхнє зелене. Їхнє зелене червоне для мене, почав я наспівувати на мелодію популярної пісеньки.
Я давно мріяв зашкіцувати кілька будинків, які щоразу вражали мене своєю сміливою архітектурою і щоразу щось опинялося на заваді; заховані від туристичного ока кількома кварталами, обіч від екскурсійних маршрутів, оточені сквериками й алейками лип і каштанів, вони стояли мовчазно й велично, вряди-годи відчинялися автоматичні ворота, обладнані камерою зовнішнього спостереження, виїжджали автомобілі, зрідка лімузини, іноді з дипломатичними номерами.
Я витяг з наплечника блокнот і олівець, які завше носив при собі, я став спиною до сонця, в затінку старої липи, що відцвіла і виднілися дрібні горошини плодів, нагадуючи духмяний перець, на мене найшли спокій і та чудернацька повільна легкість, яка робить буття стерпним і навіть бажаним і яку зазвичай називають споглядальною, схожою на стан, подібний до медитації, коли той, хто медитує, зникає і розчиняється, відривається від землі і зависає в повітрі, тримаючи в складених човником долонях келих чарівної квітки; я медитував із блокнотом, закинувши кілька списаних аркушів, як закидають волосся в інстинктивному прагненні сподобатися, й олівцем у лівій руці, бо я шульга, життя зробило мене шульгою — я малюю і пишу лівою.
Топ-терорист
Я опинився перед закритим судом. Мене звинуватили в підготовці терористичного акту — то все, що я зрозумів. Головним речовим доказом був незавершений шкіц будинку. Всі інші шкіци, які були в блокноті, лише поглиблювали мою провину і насамперед шкіц парламенту, неоґотика, кінець дев’ятнадцятого сторіччя, унікальні стрільчасті дашки на ґзимсах над скульптурками театральних потвор, наче з кришталю, який, здається, ось-ось розлетиться вдрузки. Я, звісно, все заперечував, почуваючись, мов у тягучій рідині, з якої марно силкуюся виборсатись. Я збагнув, що маю адвоката, якого ніколи в житті не мав. Звідки він? Хто той добродій, котрий оплатив мені його послуги, які нічого не допомогли. Що довше тривало це назване у протоколах і медіях трибуналом непорозуміння, це жалюгідне видовище, я перестав розрізняти, де адвокат, а де обвинувач, обоє плуталися в моїй уяві і в моїх очах, зненацька адвокатові виростали підстрижені вуса державного прокурора, а в прокурова збивалася набакир перука пришелепкуватого і ще й, до всього, виявляється, лисого мого адвоката. Я дивувався, скільки набралося свідків моєї терористичної діяльності і навіть один, котрий добровільно здався й розкаявся і з яким — він так і заявив — я кував пекельний план, дарма що я його бачив уперше.
Не пам’ятаю, скількома роками в’язниці закінчився вирок і як звучало формулювання — зрештою, в житті то не найважливіша цитата. Я не лічив ні сонць, що зазирали в ґратчасте віконце, посаджене на недосяжній для мене висоті, ні брязкоту ключів, ані клацання замків на дверях — їх відмикали щоразу так довго й марудно, наче було їх із двадцять. Одного разу їх відімкнули остаточно і, всучившии мені в руки вузлик, мій наплечник, випхали за високу браму, над якою хижо клубочилися сувої колючого дроту, під’єднаного до електрики — це ж треба розтринькувати струм на ось таку бутафорію.
Мені здалося, що сонце почало світити по-іншому відтоді, як я востаннє його бачив. Я просувався вздовж в’язничного муру, йшов через пустища і покинені оселі, що їх безкарно доруйновував час, крізь слами і передмістя, вздовж панельних будинків і підземними переходами. Глянувши в дзеркальну, затемнену зсередини вітрину, на якій була намальована величезна рулетка, я вжахнувся. Таким я себе ніколи не бачив — навіть тоді, коли доводилося старцювати: в мене втупилася фізія затятого злочинця. Тепер я скидався на справжнього терориста, якого злякався би й сам, стрівши на шляху, якого, зрештою, сам і злякався.