Вокзал (продовження)
В кишені все ще лежала квитанція, моя валіза все ще стояла в камері схову — вірність, з якою вона прочекала на мене, довела мене до розчулення. Вона відразу визнала мене за господаря, тоді як усі інші, включно з вантажником, відмовилися; хіба ще лише портьє в готелі, в якому я вряди-годи зупинявся, впізнав, хоч і з подивом, у мені мене («Що ж це Вам заподіяли! В нас часто викрадають мільйонерів — забагато негідників та й, ніде правди діти, народ бідний»), пустив у комірчину, де я помився і поголився, відбатувавши найогидніші пасма, він із розумінням поставився до мене («Кредитну картку у Вас теж вкрали. — Ну, звісно! Що це я, дурень, питаю»), і мені не залишалося нічого іншого, як зізнатися, що вкрали не лише кредитну картку і що проблема не тільки в кредитній картці й не у ній взагалі, а в тому що в мене вкрали роки (скільки, я не знав достеменно) життя. «Відібрали Ваш бізнес?» — вжахнувся він і подався назад, і мені здалося, що він на мить завагався, чи правильно зробив, впустивши мене сюди, але почуття людяності і рештки приятельства, адже — хай там що — ми зналися не так уже й коротко, взяли гору. «Можна сказати й так», — відповів я і промовив, можливо, не так до нього, як до себе: «Відібрали бізнес».
На щастя, в моїй валізі виявилися якісь документи, нечинна посвідка, про яку я забув і на якій стояло не тільки моє ім’я і прізвище, а й була приклеєна світлина, кутик якої зачепив офіційний штемпель цивільної установи, яка мені його свого часу видавала. Крім того, я зміг назвати по-пам’яті добру половину речей, спакованих у ній, і я був би забрав її, якби з мене не почали вимагати доплати за весь той додатковий і неоплачений час, який вона тут прозберігалася. Бачили б ви, як вона тягнула назустріч мені свої ремінці-рученята, благаючи: «Забери мене звідси, визволи з бусурманської неволі!», нагадавши блаженний час, коли я передруковував на «Sholes & Glidden» «Плач бранки в бусурманській неволі» та інші плачі — я не здивувався б, якби вона знала їх напам’ять. З суми доплати я вирахував, скільки часу провів за ґратами, ходячи туди і сюди, сюди і туди і поміж тим ходінням туди-сюди працюючи на власне утримання; того часу було не так уже й багато, правосуддя міста виявилося поблажливим, а доля прихильною, хоча коли я опинився на волі, мені здалося, що простримів у тій непривітній хурдизі вічність.
Це дало мені бодай сякий-такий орієнтир, і хоча не повернуло валізи, проте я не нарікав — життя, тобто бізнес, як його щойно назвав портьє, навчило мене не бідкатися і не побиватися; я продемонстрував упертому пияцюрі руку, покладену на руку, зігнуту в лікті (сподіваюся, за це мені не пришиють тероризм і не зроблять рецидивістом) — я не знаю, чи та посоловіла скотина зрозуміла, про що йдеться, чи він узагалі ще був здатний що-небудь розуміти, крім квитанцій і монетного дзенькоту; я обернувся і рушив геть.
Так само протермінованими виявилися квитки на потяг, за які ніхто не збирався повертати мені гроші. «Якби Ви здали їх за шість годин до відбуття потяга, Ви б отримали їхню повну вартість». — «Я не міг їх здати за шість годин до відбуття потяга». — «Якби Ви їх здали за три години до відбуття потяга, Ви б отримали їхню вартість мінус комісійні». — «Я не міг здати їх за три години до відбуття потяга». — «Якби Ви їх узагалі здали до відбуття потяга, Ви б отримали шістдесят відсотків їхньої вартості». — «Я взагалі не міг їх здати». — «Тоді Вам доведеться купувати нові». — «Я не міг їх здати через незалежні від мене обставини». — «Шановний пане, Ви повинні робити в житті так, аби обставини були залежні від Вас, а не Ви від них». Звідки тільки залізниця бере таких моралізаторів, думав я згірчено, обернувшись спиною до касового віконечка, за яким голос квиткаря все ще щось торочив мені навздогін.
Я найнявся на будову, пропрацюваши рівно стільки, скільки треба було, аби придбати квиток і продовжити подорож. У тому будинку, який на Горішньому Майдані і до якого я, мабуть, вже ніколи не повернуся, є кілька тисяч цеглин, вкладених моїми руками. Він став рідний мені, цегляний байстрюк, пущений у життя в чужому довкіллі, далеко від рідної домівки, в яку я мав твердий намір найближчим часом повернутися, в яку я прецінь повертався і вже давно повернувся би, якби не світ, цей задрипаний бізнес, яким сновигають привиди тероризму, уцінені гасла та ошмаття обіцянок, мов погроз, горящі путівки і недотлілі жаринки сподівань. Колись бродив привид комунізму, міркував я, потребуючи втіхи у філософії, перед тим відьми і чорнокнижники, яких спалювали в багатті, перед ними пошесті, холера й чума, перед чумою бродили ваґанти, бродяги, мої попередники, оспівуючи любов, перед ними ґоти й сармати, галли і ланґобарди, перед ґотами й ланґобардами — мамонти і динозаври, а перед ними жили Адам і Єва, кохалися і ні за що не несли відповідальності — ні за чужих терористів, ні за власних дітей, бо не було ні того, ні іншого, лише Господь. І дерево, на якому опуклювалася спокуса.