На халепське лихо, я почав обходити їх, які розкусили в мені учня, який недолюблював учителів. У рентґенівський мікроскоп своєї диявольської інтуїції і досвіду вони побачили в моїй душі збитошника з незадовільною поведінкою і натягненими трійками з усіх предметів, за винятком фізкультури. Відтоді, потихеньку і методично, згідно з методикою Макаренка і настановами Песталоцці, ігноруючи педагогіку серця Сухомлинського і Любові та Прощення Господа Нашого Ісуса Христа, вони заходилися перетворювати моє життя на пекло.
Спершу перерізали кабель, сподіявши це о другій тридцять ночі, на найцікавішому місці («Дівчата» скрашували мою самоту) — в телевізорі зашипіло і задріботіли мурашки. Це було ницо й нечувано. Перерізуванням вони, однак, прирекли й себе, адже всередині кабель ішов у стінах, куди його було вмуровано під час реконструкції, тож добратись до нього можна було лише надворі, ліворуч від входу, відчинивши дверцята вбудованої у фасад скриньки — перетявши живильний стовбур, вони прирекли тисячі чи скільки їх там було відгалужень, листочків і вусиків, що розповзлися навсібіч від спільного первня, як свого часу народи планети, на зачахання.
Демонстративно плутаючи мій апартаментик із карцером у кінці тракту, вони влаштовували під моїми дверима спектакль «Помахування пальцем», супроводжуваний шарудінням й гидким смішком, який годі було не почути, тоді як пальцедійство я лише уявляв. Я терпів, вдаючи, що нічого не чую й не знаю, вмикав, що було гучності, радіо, переважно рок, якомога важчий, який мене не раз рятував у подібні миті, яких було, щоб не перебільшити, не так уже й мало.
Одного дня терпець урвався, і я, нечутно підступивши до дверей, рвучко їх розчахнув. Заскочені зненацька, все ще гигикаючи і махаючи пальцем, вони сторчголов кинулися врозтіч, сенильно пританцьовуючи і підскакуючи. Коли я з’являвся в світлиці, вони демонстративно відверталися від мене, заводячи голосні розмови, справжнім адресатом яких був не хто інший, як я. Вони робили мені всілякі капості, малі і великі, викликали від мого імені швидку і пожежних, і мені не завжди щастило продемонструвати алібі, адже левову частку часу я, як-не-як, проводив у богадільні і тоді вони притакували і підтверджували: «Так-так, це ми можемо підтвердити, він на таке здатний, це цілком можливо, нам це легко собі уявити, від нього можна всього сподіватися».
Я виселився, затраснувши двері — свої й будинкові, і пішов, аби більше ніколи не повернутися. Богадільня залишилася позаду, назавжди розчинившись у тумані схожих на гнітючі марення спогадів, з глибини яких вряди-годи виринали силуети чарівних дівчат.
Сирокопчена тривалого зберігання
Тоді я знайшов і винайняв це помешкання — без віхтування і жодних соціальних стандартів поготів. Закінчився рай і добігло краю пекло. І я зрозумів, що рай і пекло — сіамські близнюки, невіддільні одне від одного. Щойно скараскавшись їх, разом, раз і назавжди (принаймні, я сподівався), я ввійшов у тиху колію існування, непоказного і не без митарств.
Я заробляв. Уряд турбувався про мене — так, щоб я не помер із голоду й не опинився на вулиці, але й не зажив на широку ногу. Змусивши цікавитися чеками й знижками, замакітривши піжмурками буднів, шкарпетками і сервілатом, днем відкритих дверей і ніччю безкоштовних трамваїв, святом смаженої ковбаски і гарячого шоколаду, влада задушила в моїй особі свого безкомпромісного критика.
Я став другом «Сатурна» і «Юпітера», «Венери Мілоської» і, що найголовніше, «Великого Воза», моя поштова скринька тріщала від реклам, книжечок із перекресленими відсотками, строкатих журналів на кшталт «ОБУХОМ ЦІНАМ ПО ГОЛОВІ», де на титульній сторінці була поміщена фотографія велелюдної демонстрації, що займала цілий аркуш — над схвильованим натовпом майоріли транспаранти з гаслами «ЦІНИ — В РАМКИ!», «НІ ДИКТАТУРІ ЦІН!», «ГАНЬБА ЦІННИКАМ!», «РОЗПЕРЕЗАЛИСЯ — ДОСИТЬ УЖЕ!», «ВИМАГАЄМО ВЕЛИКОЇ ПРАВДИ!», чи флаєрів «З ПОДРУЖКОЮ ТРЕТЯ ДОКТОРСЬКА БЕЗКОШТОВНО». Я схопив бабульку, що саме вийшла з помешкання, затягнув її в супермаркет, де ми отримали третю безкоштовно; я поділив її справедливо: половину мені, половину — їй, я відпровадив її додому, під двері помешкання, спекавшись з усією ґалантністю й ґречністю, як і належиться за постулатами Домострою і Доброго Тону.