Добігала вісімнадцята вечора, місто ворушилося й копошилося, не маючи наміру затихати — був один із тих «довгих четвергів», коли крамниці й музеї, кіоски й кав’ярні працювали до півночі — до останнього, що вилізе навкарачки, клієнта.
Ми прошкували із ним Бульваром Достатку, і він, як здалося мені, вмиротворений і лагідний, сказав: «Я б назвав його Бульваром Суєти». — «Довгою Алеєю Великої Марноти». — «Нескінченною». — «Марнотою марнот». — «Vanitas vanitatum».
Люди заходили і виходили. Двері крутилися і роз’їжджалися і, не встигнувши стулитися, відчинялися знову, випускаючи лантухи й шабатури, за якими ледве виднілися щасливі мармизи їхніх власників; зупинялись таксівки і розчахались багажники.
Ми дивилися на це все, розуміючи один одного без слів і двозначних поглядів. І він мовив: «Якби я був письменником, я написав би про все це роман. Я назвав би його «Привіт, Суєто!» — «Або «Сервус, пані Марното!»» — «Однак я не письменник». — «Жалюгідний кухар китайського ресторану». — «Терорист-невдаха». — «Турист по супермаркетах». — «Горе-художник».
Як багато в нас спільного, думав я, наче в братів-близнюків! «Ти знаєш, — сказав він, — здається мені, що брати-близнюки не мають так багато спільного, як ми». І потім, наче між іншим, додав: «Я був в Амстердамі». Я запитально на нього поглянув.
Віра
Я був в Амстердамі, оселившись в одній із тих хатинок, що гойдаються пришвартовані на водах каналу і що їх називають незвично хрипким, як на європейців, словом grachtenhuizer. Мила халупа, в яку потрапляєш хиткою дерев’яною кладкою з гучним ім’ям «трап», яке нагадує про кораблеплавання, сміливі експедиції і відкривання Америки, з’їденого Кука і золото інків — що тільки не робилося в ім’я цивілізації: одних з’їдали, інших вбивала блискавка, третіх спалювала лихоманка, четвертим і п’ятим давали зброю, доки вони перемотлошували одне одного, після чого можна було спокійно прийти і панувати; про трюми, повні бананів, і, нарешті, про кораблетрощі, адже хатинки ці надавали притулок зазвичай тим, хто зазнав катастрофи, сів на мілину чи, що сумніше, розбився об риф. Жилося там не найгірше, була одна, іноді дві кімнатки, бракувало душу, зате був туалет. Коли відкривалося віко, внизу хлюпотіла вода і вологий легіт пестив сідниці. І взагалі скажу: гарне це місто, тепле й демократичне. І багато розваг, бо багато матросів і всілякого люду викидає пінява хвиля на благословенний берег, відвойований у моря.
Після того, як ти поїхав, я ще раз зустрівся з Любов’ю. Після бурхливої ночі я взяв курс на північ. Я знайшов нічний клуб, що було не так уже й легко: в Амстердамі їх хоч греблю гати — у кожному їдять рибу, п’ють пиво, віддаються бесідам і коханню.
І я побачив її. Моє місце було в другому ряду біля виходу. Я впізнав її швидше, ніж відкрилось таке знайоме мені і давно не стріване обличчя. Я впізнав її по легкій гнучкості, з якою випурхнула на сцену — й отетерів. Коли я йшов туди, гадав, нехай побачу її — я хотів поглянути на неї краєм ока, не бажаючи поставити її своєю появою в скрутне становище, в якому вона відчула би дискомфорт — за сцену і за професію. Я хотів тихенько прийти, переконатися, що вона є — така, як колись, палка й суверенна, і піти. Нестерпно, коли двоє знайомих і близьких людей опиняються поруч, так близько одне до одного, майже нічим не розділені, крім провалля. Я пробував уявити, як ми прогулюємося над каналом, сидимо в кав’ярні, гойдаємося в будиночку на воді, втупившись у стелю, — що я скажу, однак, після всього, що сталося, їй, а вона мені?
Я залишився. Коли її виступ закінчився, я заквапився до виходу і за куліси. Сутенерові, котрий загородив прохід, я сказав, що я її брат. «Я її брат». — «Вона не має братів». — «Я її двоюрідний брат». Він зміряв мене похмурим поглядом, зважуючи, чи впорається зі мною, якщо потім усе-таки виявиться, що я їй не брат, і знехотя дав дорогу.
Вона побачила мене в дзеркало, перед яким стояла і в якому були відображені відчинені двері і я в них. «Звідки в тебе такі бідони?» — на жаль, то було перше, що зірвалося з моїх губ, замість привітання і поцілунку, розпитування про справи і пригадування історії в тій її віднесеній у минуле частині, що була для нас спільною. «Подобаються, кутасику?» — простогнала вона голосом, яким стогнуть у найогидніших порнофільмах.