Вона мене не впізнала, сприйнявши за одного із тих матросів, якими тут кишить удень і вночі. «Я не матрос», — спробував внести ясність я. «Не матрос?» — «Не матрос». — «Але, напевно, мріяв ним стати», — мовила вона і перш, ніж я спромігся розкрити рота, продовжила: «Ходи-но до мене, зозулько». Тоді я розпачливо провив: «Віро!», аж вона зойкнула, відсахнувшись. Перейшовши з гортанної нідерладнської на рідну і мелодійну, я сказав: «Так, це я». «Єзус Марія!» — вигукнула вона, переконавши мене, що я не помилився, — її дідо по материній лінії був поляком.
«Звідки в тебе ці діжки?» — повторив я своє запитання, нервуючи і нетерпеливлячись. «Ідіот! Який ти ідіот, — сичала вона, затягуючи мене в кімнату і зачиняючи двері. — Дивися». На цих словах вона від’єднала три четвертини грудей. «Що, ніколи не бачив штучних накладок?» — мовила, споглядаючи моє отетеріння. Позаяк я й далі мовчав, вона пожартувала: «Намагаєшся вгадати, в кого з тих коров, з якими трахався, накладні, а в кого були справжні?»
На споді були її груди, на яких я колись засинав між польових квіток, і тими квітами було двійко рожевих пиптиків, один з одного боку, інший — з іншого, що пахли молоком і Dolce vita.
Вона запросила мене в оперу, де ми сиділи в ложі-сюїті. В мене залишилося туманне уявлення про виставу, яку ми дивилися, — про графа, який зрадив свого приятеля, переспавши з його дружиною; про помсту зрадженого і про сумний кінець, коли з’ясувалося, що все було зовсім не так, — проте було вже запізно. Обоє бідолах стали жертвами підступної інтриги сторонніх сил, після чого один із них виколов собі очі, позаяк їх відмовився виколоти йому інший, але, може, то все була лише варіація, аби не сказати аберація на тему Едипа, царя.
Це, здається, й усе, що запам’яталося.
Бонжур, ефемерносте (продовження)
«А сказала мені Любов». — «То ти бачив Віру?» — «Більше, ніж бачив. Я її мав». — «І втратив». — «Я б не назвав це втратою. Тобто, я втратив її, але не зовсім. Знаєш, вона залишається. Завжди залишатиметься її ласкавість — можливо, я не зовсім вдало висловився, проте це так». — «І запах Dolce vita». — «Він теж». — «Авжеж».
Ariocarpus retusus
Заледве ми вийшли із піцерії, він потягнув мене в бічну вуличку, що виводила на Майдан Всіх Святих, на якому розташовувалася королівська оранжерея, що цього дня, тобто цієї ночі працювала так само довго, як усі інші заклади. Він тарабанив мене стежками й доріжками, від зали до зали, пахощі рослин забивали подих. Я незчувся, як у моїх зубах опинився листочок коки — я жував його, професійно збиваючи в кульку.
Мені назустріч розкрила свій вражаючий келих тропічна красуня. Я захотів привітатися з чарівною незнайомкою. Не пригадую вже, хто відсмикнув мою руку за секунду до того, як квітка хижо затраснулася, — хто ж бо, як не він. У кожному разі, саме він гаркнув мені на вухо: «Ти що, сказився!» «Don’t trouble», — відповів я. «Вона ж відкусила би тобі руку!» — «Хто, та мила киця?» — «Мила киця називається Nepenthes merilliana». — «Приємно познайомитися». — «Краще не треба». — «Але ж вона потяглася до мене з усією своєю привітністю». — «Хто, вона?» — «Ця твоя, як її, нефента». — «Ой, здається мені, все було трішки по-іншому». — «Тобто?» — «Не вона до тебе, а твоя рука потяглася до її торбинки». — «Якої торбинки?» — «Котру вона тримала напоготові». — «Цікаво, хто з нас наґлюкався?» — «Авжеж, тримала». — «Послухайте його: рослинка тримала торбинку». — «Плакала б твоя рука в тій торбинці». Звисали ліани і розросталися рододендрони, цвіли орхідеї і їжачилися кактуси, заради яких він мене сюди й заволік, примусивши згадати цю нашу з ним давню пристрасть.
Ми проминули фінікову пальму, кавовий кущ, колекцію орхідей («Я подарую їх Вірі, — мовив я. — Або Любі. Один букет Вірі, інший — Любі». «А третій — на могилку ему», — не витримав він, тягнучи мене за рукав), китайського в’яза, ехеверію, мандариновий гай (зі стиглими мандаринами, з яких навіть не довелося зчищати шкуринки), як я вражено зупинився, показавши пальцем туди, де буяв густий ожинник: «Скільки живу, такого не бачив. Глянь, листочки...» — «Листочки, листочки», — перебив він нетерпляче. «Листочки рухаються! Відділяються і повзуть стовбуром. Туди-сюди, сюди-туди», — дивувався я. «Мандрівні листочки». — «Листочки-мандрівники». — «Вони так називаються». — «Правильно називаються». — «Вони не листочки!» — «Але ж ти сам щойно сказав, гарно і поетично». — «Я тобі кажу: ніякі вони не листочки». — «Ти, звісно, вважаєш, що я знову наґлюкався?» — «Ні. Я хочу сказати, що ти погано вчився у школі і мало знаєш природу навколо себе». — «Хто ж вони такі?» — «Комахи». — «Комахи...» — «Цвіркуни». — «Які ростуть на деревах». — «Та не ростуть вони на деревах!», — протестував він, але я не слухав його. «Навесні розбруньковуються, влітку цвіркочуть, від’єднуючись і приєднуючись, восени жовкнуть і опадають». — «Не жовкнуть і не опадають. Це такий вид цвіркунів. Phyllium siccifolium. Й іже з ними. Їхня листочкова форма — спосіб пристосуватися. Гадаєш, лише ти вмієш пристосовуватися? Помиляєшся: в природі багато таких пристосуванців. Таких і, як бачиш, ще кращих».