Роман, на написання якого я витратив кілька місяців, був готовий. Ще через місяць його було видано, і невдовзі я мав свій другий у житті виступ, на якому читав вибрані місця, дві з половиною години тримаючи публіку в напрузі, водячи підворіттями і горищами, ресторанами і лабіринтом міської каналізаційної системи — за довжелезного, допитливого читацького носа. Коли я дійшов до розв’язки, переповнена зала на дев’ятсот вісімдесят місць полегшено зітхнула і ведучий, так само полегшено зітхнувши, закликав присутніх ставити запитання і спілкуватися з автором. Почалася найдинамічніша частина — вікопомніша, аби не сказати — веремійніша, ніж читання кавалків, що від самого початку утримували публіку в передінфарктній напрузі.
Там зібралося строкате товариство. Була богема, неодмінний атрибут будь-якого мистецького дійства, який належав до нього такою самою мірою, як і інтрига, на якій воно було побудоване. Були представники преси і телебачення, акредитовані журналісти і посли іноземних держав, люди молоді і літні, гідні й солідні, статі жіночої і чоловічої, а також жіночої та чоловічої, рівно ж як і ті, котрі відмовилися від статі par excellence.
Попри цю звичну публіку, пришкандибали й інші відвідувачі, яких я не сподівався; засліплений прожекторами, я не встиг вчасно розпізнати їх. Вони й стали моїми головними запитувачами, наче змовившись, — мало хто зумів прокричатися крізь дротяну загорожу їхніх колючих слів, обвинувачень і вироків. Ведучий ще не договорив, як вони вискочили із троянського коня, в якому принишкло сиділи понад дві з половиною години. З третього ряду підвівся дебелий чолов’яга з руками оранґутанґа і носом, як сортова груша, в якому я з жахом упізнав свого майстра-віконника. «Що ти там городиш? — звернувся він до залу, маючи на увазі мене. — А цього не хочеш?» Він пожбурив у напрямку сцени жмут папірців, непогашені платіжки упереміш із моїми розписками, в яких я запевняв, що двадцять восьмого серпня тисяча дев’ятсот такого-то року поверну йому означену суму; що восьмого листопада того самого року поверну йому ту саму суму плюс за ще одне відремонтоване вікно; що чотирнадцятого березня тисяча дев’ятсот наступного року я поверну йому втричі більшу суму і так далі — жмут виявився чималеньким.
На щастя, злощасні папірці не долетіли до того сегмента сцени, де я сидів за оповитим плющем столиком із вазою квітів і спорожнілою карафкою білого вина, випари якого утворили навколо мене захисну ауру. Вони взагалі не долетіли до сцени, впавши у першому ряду — рахунки за реставрацію підвіконь, ущільнення рам, міняння тріснутих шиб. Публіка кинулася їх збирати і видирати одне в одного — дякувати Богові і карафці, я саме ввійшов у смугу умиротвореності, коли з’являється та потрібна дистанція, що дозволяє спостерігати за дійством із філософською поблажливістю. Якийсь тип у моноклі і білих манжетах, махаючи квитанцією якомога вище над своєю лисою головою, здершись навшпиньки на ковбасуватих коротулях у закуцих споднях, репетував, захлинаючись і божевільно закочуючи очі: «Через сто років це буде коштувати мільйон!» «Телепню, — хотілося мені крикнути йому. — Через сто років тебе не буде. Через сто років не буде ні тебе, ні мене». Я хотів ще додати «Нічого не буде!», однак подумав, що щось таки буде — не може такого бути, аби не було нічого.
Не встиг я порадіти, що все так гарно обернулося, як із публіки вигулькнув мій новий кат. То був Содом і Гомора, мій сусід знизу, якого я постійно заливав, тож він прийшов сюди запитати мене, доки це буде тривати, бо вдома я не відчиняю йому дверей, вдаючи, що мене немає. «Подайте до суду», — порадив хтось, як здалося мені, з ґальорки. Після сусіда знизу взяв слово сусід згори, до якого крізь панель і паркет просочувався тютюновий дим, перетворюючи його власне і життя його астматичної дружини на суще пекло. Йому на зміну вже нетерпляче переминався з ноги на ногу сусід ізбоку — через музику, яку я слухаю і яку мусить слухати він, не маючи на те ні найменшого бажання; мовляв, чому я не слухаю її в кабінеті, стіна якого прилягає до спальні помешкання чемпіона з боксу: «Боїшся накласти в штани, засранцю? Скажи, так щоб усі почули!» Його перебив зубний лікар, який уже квапився, але не міг піти, не попрощавшись, як слід, зі мною. Він був не без риторичних здібностей: «Подивіться, які в нього красиві зуби. Голлівудівська усмішка — чи не так? А Ви знаєте, що в нього немає зубів — одинадцять власних, а всі інші вставні? Моя робота! Металокераміка! Ось мої візитівки — хапайте, приходьте: сердито й безболісно». Ще щось жадала від мене прибиральниця будинку, якій забракло децибелів, щоб прокричатися крізь джунґлі неймовірного гамору, що зчинився у залі.