Выбрать главу

Ми назавжди залишилися в аурі тієї погідної ночі, в тому благословенному Місті, з яким настала пора розлучатися.

Море

Я поклав собі побувати на морі, а вже звідти вирушити назад — я хотів сказати на Захід, але скажу все-таки: назад. Я мандрував із пересадками, що було геть не важко, адже все, що надбав — я не надбав жодних скарбів на землі, а та дещиця, яку мав, уміщалася в медальйончику бубнявого серця. Мої багатства — мушлі, що їх морська хвиля викидала на берег, а я, прокинувшись о шостій ранку, вирушав збирати. Свіжий і бадьорий, я розкладав їх пасьянсом на столі, подовгу розглядаючи візерунки, дивуючись, хто їх робить і чому вкидає у море, яке викидає їх нам, і доки отак триватиме?

Я винаймав помешкання, де в кухні висіли великі полив’яні тарелі з сюжетами місцевого життя, рустикального, наче з іншого універсуму. Ось ідуть попідруч дівчина і парубок, вона в синій спідниці і зеленій блузці, він у високих шкарпетках і ширококрисому брилі, навколо колоситься пшениця. Це літо. Ось дівчина, тілиста і розпашіла над величезною діжею, в яку парубок ґроно за ґроном кидає виноград. Це осінь. Ось дівчина і парубок хвацько танцюють. Дерево в глибині так само зелене. Це зима. Ось вони йдуть, розмовляючи, він із вузликом за плечима, вона з кошиком у руці. Це весна. «Це весна?» — «Це літо». — «Весна, що давно закінчилася». — «Це і є літо. І воно теж закінчується». — «На носі осінь». — «До якої ще кілька тижнів». — «Майже вічність». — «Що триває не довше за мить».

Ми простували в корчму, якою може бути південна корчма над хвилями моря. «Було гамірно і весело». — «Чути було болеро». — «Лунко сюрчали цикади». — «Море лежало позаду». — «Ми йшли, крокуючи разом». — «Алеєю довгих в’язів». — «Не в’язів, а піній крислатих». — «Пахло грецьким салатом». — «Молюсками й м’ясом крабів». — «На пляжі без буків і грабів». — «Вони не росли тут ніколи». — «І не ступав тут олень». — «Зате стрибають дельфіни». — «І наливають vino. Blanco, духмяно і п’янко». —«Ти звідки, вродлива панянко?» — «Неначе потрапив до раю». — «Чарівно музика грає». — «Спалахує місяць і зорі». — «Тихо зараз на морі». — «Хвиля плеще об берег». — «Чути піщаний шерех». — «Живуть у морі істоти». — «Крабики і кашалоти». — «Страуси і крокодили». — «Тільки немає горили». — «Тільки немає пітонія». — «Це тобі не Естонія». — «Чайки літають і ластівки». — «Химерні істоти з ластами». — «Рибки пливуть табунцями». — «У гості до рибки-мами». — «Де ж тоді рибка-тато?» — «Слід про це в тата спитати». — «Кору скидають платани». — «Скоро її не стане». — «Скоро на носі осінь». — «Скидати ніхто не просить». — «Будуть тремтіти в полі». — «У сподіванні долі». — «Крутитиме руки-ноги». — «Від холоду і вологи». — «Лише б до весни дочекатись». — «Як пінія і як кактус». — «У кактуса груба шкіра». — «В піній міцніша віра». — «Гадаєш, платани не мають?» — «Без віри у рай помирають?» — «Оце було б справді жахливо». — «Крім того, це мало можливо». — «Одначе хіба нам до цього?» — «Коли вислизає підлога». — «Пастельна земля під ногами». — «Земля між двома берегами». — «На якому, цікаво, ми, друже?» — «Хіба це важливо дуже?» — «Важливо, що ми йдемо ще». — «Що на тарілках мощі». — «Октопуса і бегемота». — «Чай із кори берґамота». — «Тютюн, запальничка, сальса». — «Так славно, Господи! Зжалься!» — «Парубок у сомбреро». — «Дорідненький кабальєро». — «Особливо, як глянути збоку». — «Парубок справді нівроку». — «Стривай, а тобі не здається?»

Зустріч, остання

«Та ж Орест, та ж Орест є це!»

То справді був Орест. Я стояв, роззявивши рот — я так роблю відмалку, коли мене щось непомірно дивує. Батьки намагалися якось боротися з цією моєю особливістю — проказою, як вони її називали, проте нічого з того не виходило, доки одного разу, коли я вкотре роззявив рота, батько з притаманною йому невимушеністю вправного лицедія зарепетував: «Тобі ґава в рот залетіла!» І я відчув її, ґаву, у своєму роті — її слизьке і бридке пір’я, від якого почав задихатися.