В лікарні швидкої допомоги мені врятували життя, виписавши з досить дивним діагнозом: «Трістан-да-Кунья-синдром». Я обмандрував землю; вештаючись меридіанами і паралелями, ніколи, однак, не сягав тих островів, що їх внесли в мою «Книжечку пацієнта», від чого вона розбухла, тим паче у той дитячий вік, коли далі садка і міського парку мене не водили. Та й що в мене могло бути спільного з португальським адміралом, який жив на початку шістнадцятого сторіччя і якому належало відкриття Індії — тієї самої, шляху до якої так і не знайшов Колумб?
Не перестаючи співати і пританцьовувати, Орест почав робити мені, який втупився в нього, роззявивши рот і витріщивши очі, знаки, яких я не розумів. Збаламучені його недоладним кривлянням і моєю появою відпочивальники почали совгатися, а я міцніше підпер пінію, бо мені здалося, що вона зараз гепнеться — на мене, Ореста, публіку й олеандрові хащі, що оперізували закуток цієї благословенної землі. Тоді Орест, продовжуючи співати і танцювати, зійшов зі сцени і вже через хвилю тримав мікрофон у лівій руці, а мене у правій. Він дотанцював мене, меншого від нього на зріст і скромнішого, особливо тепер, комплекцією, до останнього столика і, виштовхуючи за темний ріг вулиці, шепнув: «Поговоримо потім».
Ми зустрілися з ним над ранок, коли офіціанти, падаючи з ніг, заносили сервізи й обруси, мийники домивали посуд, підмітачі шелестіли мітлами. Ми усамітнилися з ним у віддаленому куточку, за столиком, на якому з глиняної вазочки всміхався самотній чорнобривець.
Я не запитав, чому він тут та ще й у цьому сомбреро, в якому виглядає достоту кумедно, особливо якщо порівняти, як він виглядав колись, у часи, що їх заведено називати іншими, відносячи до плану неповерненної минулості або ж, простіше, молодості. Я не розпитував, звідки він так нацикався співати і танцювати абсолютно невластиві для нас, мешканців помірних широт і континетального клімату, пісні і танці. Не без того, що співав він під фонограму, однак танцювати? Я запитав про те, що цікавило мене значно дужче й підскакувало, коли він танцював — його виопуклене черевце, що мовби готувалося до пологів, його дорідні й добротні стегна і вушка на крижах, нарешті, його подвійне підборіддя, під яким вимальовувалися контури третього. «Піца, друже, піца і паста. Скачи не скачи — не допоможе. Але повір мені: я цим не переймаюся. Я взагалі нічим не переймаюся. Сезон тут триває достатньо довго, щоб не лише вушка відклалися», — і, скинувши сомбреро, він утер з чола запізнілі краплини поту.
Adiós,
amigo.
Vamos
і
venceremos!
— «З поглумленого лона батьківщини» —
— «Ми стогнемо, її доньки й сини». —
— «І стогне разом з нами кущ ліщини». —
— «Калини, олеандра, бузини».
— «Ми ту калину візьмемо з собою». —
— «І вирвемо з корінням бузину». —
— «Ставаймо, браття, до страшного бою». —
— «Настане час рушати в далину». —
— «Посадимо калину у Ґранаді». —
— «На Корсиці вкорінимо бузок». —
— «Ніщо бузку не стане на заваді». —
— «Ні динозавр, ані колючий дрок». —
— «Повії, сестри! Й Ви доценти-браття!» —
— «І ти, мого села нетяго-дяк!» —
— «І ви, кого зухвальство і завзяття» —
— «Звело у пустку, де пасеться як!» —
— «Медсестро із зарплатою злочинця!» —
— «І ви усі, роками без зарплат!» —
— «Хай чаша гніву повниться по вінця». —
— «Настане день вертатися назад». —
— «В Ґранаді хай лишається калина». —
— «На Корсиці нехай росте бузок». —
— «Минуть літа, і візьме мати сина». —
— «В дорогу і здивується синок» —
— «Калина у Ґранаді?»
— «Так, мій сину.
І більше: у Колумбії воли». —
— «Ми будували нашу батьківщину —
— Щохвилі й чесно, де і як могли».
Прощання з морем
— Прощавайте, мушлі і крабики, рибки й дельфіни. І ви, медузи.
Ми кинули в море монетку — я першу-ліпшу, він — наймасивнішу, яку добув із мого капшука. Його марнославство не мало меж. Він щиро гадав, що, принісши таку жертву, наступного разу опиниться серед туристів бізнес-класу, а там, куди летітиме, на нього чекатиме готель з п’ятьма неоновими зірочками, президентською сюїтою й індивідуальною панорамою моря. Якби хтось тієї миті сказав, що море йому тільки намарилося, він стрімголов кинувся б видирати суєтну монету з клешні краба, який устиг її міцно затиснути.