Переді мною пропливали картини. Першим я згадав учителя географії, який свого часу мучив мене запитанням: «Ну, де ж він, кінець світу? Де він закінчується, мій любий невігласе?» — «Тут, у цих хащах». — «В яких таких хащах?» — «Металевих, Геліотропе Меридіановичу», — відповів би я зараз, проте сумніваюся, чи блаженний, а тепер ще й блаженної пам’яті Геліотроп Меридіанович, який черпав світло зі свого невичерпного єства, почуваючись завше щасливим, зміг би мене зрозуміти.
Я згадав викладача історії релігії та атеїзму, який за урок двічі-тричі відлучався в комірку, де тремтячими руками, з обличчям у потрісканих судинах, що утворювали дедалі химерніші плетива, і непристойно розбубнявілим носом, що зраджував безнадійного пияка, наливав собі п’ятдесят грамів. Він діставав нас щоразу тією самою нестерпною катеринкою: «Ну, коли ж він настане, ваш кінець світу?» Він завжди і з притиском додавав це «ваш», невідь-навіщо, мабуть, тому, що його кінець світу, його індивідуальний і персональний був уже не за горами. Ми мовчали, і тоді, перевівши подих, він вибухав: «Його не існує! Світ нескінченний, ви попіл, черв’яки, нікчеми, ґвинтики!». Горлав, топчучи підлогу кабінету, мовби чавив невидимих черв’яків, а його рухи нагадували танок божевільного. Ледь вгомонившись, він вибухав знову: «Авжеж, попіл! Попіл! Жалюгідний попіл! Подмух — і ви розвієтеся!» Він дув, ще гірше буряковіючи, але ми не розвіювалися.
Я згадав наставника християнської етики, в якого купка нас, ризикуючи своїм майбутнім і теперішністю своїх батьків, відвідувала підпільні заняття і який виявився представником однієї з тих течій, яких християнство має чимало: «Ви знаєте рай?» — «Ні», — відповідали ми в один голос, і він провадив: «Радійте за кожного і один за одного, бо смерть — дорога в рай! Там гарно — щебечуть птахи і пахне есенціями». «Там нудить і тхне скипілою кров’ю і смаленим людським м’ясом», — заперечив би я тепер, але, радше за все, він би мене не почув, перебуваючи в солодкій ілюзії, сповненій пташиного щебету і барвистого цвіту, проте й там, далеко-далеко, в недосяжній утопії, яку він проповідував, його рано чи пізно потурбували би.
— Це рай? — запитали б його.
— Рай, — відповів би він дещо запишано, як це роблять, коли мають змогу підтвердити свою правоту.
— Нам сюди, — сказали б йому.
— Ви помиляєтеся, — він заступив би їм шлях, обвішаним з ніг до голови зброєю, з закривавленими руками і пошматованими тілами.
— Нам обіцяли, — наполягли б вони, пробуючи відсунути його вбік.
— Що і — головне — хто? — не поступався би він.
— Нам обіцяли по сто найвродливіших красунь на кожного.
— Це не бордель, — запротестував би він, а вже наступної миті в строкатій кольористиці раю стало би на кілька крапель більше червоного, як осінь додає навкіллю багрянцю.
Уже вісім років, як Геліотроп Меридіанович Паралеля лежав у родинному склепі свого рідного села — тіло доволі глибоко, душа надміру високо, аби почути мою запізнілу відповідь, якої він тоді так і не дочекався. Ось він, кінець світу, про який мене багато літ тому, у класній кімнаті з відчиненими вікнами, адже була весна, щебетали птахи і на липах, що росли вздовж дороги, розбруньковувалося світло-зелене листя, запитував він, учитель географії середньої загальноосвітньої школи Геліотроп Меридіанович Паралеля. Як завжди, у доброму гуморі, він виглядав у вікно третього поверху, тягнучи, мов ранній сонях, лисувату голівку до сонця, яке пестило його, обквацюючи веснянками; і він на довгі миті забувався, занедбуючи клас, школу, нас за партами, яких він називав мої саранчата, і сповнене щему життя шкільного наставника.
Я линув крізь сувої ядучого диму, що його вітер клубочив попереду, і здавалося, що він не закінчиться. Виринали вказівники, закіптюжені й пооблущувані, з гучними назвами, які ще можна було розпізнати, і давнішими, що проступали з-під них. Я вдивлявся у ті палімпсести.
«Теракт!» — прокракав голос крука, кваплячись поділитися новиною. Тож не так уже й безпідставно мене підозрювали.
Турецький павільйон,
— Ласкаво просимо! — раніше за голос я відчув доторк: хтось лагідно узяв мене під лікоть.
Позаяк я все ще мовчав, голос мовив:
— Це Стамбул.
Я здивовано звів брови.
— Константинополь.
Я далі мовчав.
— Царгород.
Я кивнув. Збагнувши, що він на свій лад тлумачить моє здивування, я з розумінням кивнув. Він розплився в чарівній усмішці:
— Iyi günler! Mernaba![21]