Де твій дім, Одіссею?

Китайський павільйон,

в якому герой п’є чай і слухає диспут філософів.

Хлюпотіла вода, долинав легкий награв шовкових струн, дихали вогнем пластикові дракони і вилися штучні рослини. Стояла полив’яна ваза з очеретяною ідилією. Було подано зелений чай із приємним терпким присмаком. Віддалік, за ширмами з грубого рядна, чапіли люди в кропіткій праці, складаючи дитячі іграшки і дорослі ноутбуки, порохотяги і телевізори і чимало іншої всячини. І текли велеводні Янцзи й Хуанхе. І пливли ними кораблі, вантажені крамом, — в Нью-Йорк і Нью-Джерсі, Лондон і Ліверпуль, Мадрид і Монако, Марокко і Рококо, Ромни і Рим, Прагу й Варшаву, Відень і Вудсток, Мілан і Гельсінкі, Київ, Донецьк і Калуш.

За сусіднім столиком точилася жвава бесіда.

— У нашому краї всі люди чесні.

— Люди чесні поготів.

— Якщо батько вкрав вівцю, син робить учинок надбанням громади.

— Чесність — щось інше: якщо батько вкрав вівцю, син це приховує. Коли син вкраде вівцю, батько теж це приховує з подяки до сина за те, що той змовчав, коли украв вівцю батько.

— Чесність — в іншому. В тому, щоб ані красти, ані не красти. Тоді все прийде в гармонію.

— Але що таке гармонія?

— Пропоную відкласти диспут до наступного разу — гармонія воліє окремої бесіди, а темою сьогоднішнього спілкування була чесність.

Я покинув їх чаювати далі, послідувавши прикладові, як мені здавалося, мудрішого з них, хоча всі вони видавалися мудрими, а саме не втручатися і не перебивати. Неучасть була найкращим способом виявити свою їм повагу, що найвища тоді, коли не помічають того, хто її виявляє.

Японський павільйон,

в якому герой їздить на гонді.

Цвіла сакура, вирушали, відімкнувши гараж, самураї. Викочувалася гонда, запрошуючи всередину.

Я вмостився на передньому сидженні, коло водія. Ми їхали, й обабіч пропливали тумани й кургани, засніжені верховини гір і засипані піском рибальські селища. Ми їхали услід за вказівниками, з Гокайдо на Гонсю, з Гонсю на Кюсю, з Кюсю на Окінаву, з Окінави звертали на гайвей, який вів у Токіо і Кіото, з холодної засніженої зими в теплі й співочі субтропіки, через тайфуни і фени з ласкавими, майже пестливими іменами, втікаючи від цунамі назустріч сонцю і тиші, й обабіч крислатіли червоні сосни. Ми купалися в затоках і відпочивали на матах з рисової соломи і болотяної трави, їли суші і пили саке, і водій дружелюбно висадив мене біля наступного павільйону.

Павільйон Альгамбра,

в якому герой проходжається садами і відвідує Музей Звитяги.

Досить було, взявши до уваги сторіччя, які вона тут незрушно стоїть, поглянути на неї, аби переконатися, що її міцні мури не здатний підкорити жодний інший завойовник, крім того, ім’я для якого — Час. Його зелене вояцтво, пінії і чагарі, рік у рік, сторіччя за сторіччям, взявши в облогу, здиралися давніми мурами — загадковою архітектурою з трьома поясами мілітарності, що ревниво охороняли мир, схожий на рай, усередині.

Я ввійшов через Браму Справедливості. Навідпочивавшись у садах і наслухавшись, як хлюпоче вода, я піднявся східцями у Вежу Честі, верхівка якої була надламана. На миртовому подвір’ї я затримався довше, спокушений розквітлими кущами мирту з прямокутником погідного неба посередині, відтак увійшов до приміщення, в якому сьогодні розташовується музей, де тими днями висіло полотно пензля Оноре Дом’є, на якому в повному бойовому обладунку зображено її славетного визволителя і яке люб’язно надала Нова Пінакотека.

Я вклонився йому, моєму Сідові — захищений дірявим щитом і озброєний тупим (з поваги до ближнього) списом, він прогнав сарацинів і визволив бранок із мавританської неволі, пошлюбивши найсексуальнішу із них, Дусю.