Неподалік від картини стояло зроблене під цю оказію опудало Росинанта, на якому ідальґо здійснив свої неперевершені подвиги. Огиреві, якого після смерті вительбушили і змуміфікували, випало так само жити у віках, як і його господареві. «Привіт, друже!» — поплескав я його по плечі. «Ось твій лицар», — показав я на полотно, вимощене олійними фарбами, і Росинант радісно вишкірив жовті зуби.
Павільйон,
— Я хочу записатися до Вашої бібліотеки. Я багато читав про неї і буду вважати великою честю стати її користувачем.
— Ваш паспорт.
— Будь ласка.
— Де це, Україна?
— На північ від Понтійського моря.
— Тракія?
— Північніше. І дещо східніше.
— Якийсь інший документ маєте?
— Ні.
— Фотографію?
— Будь ласка.
— Ви мусите поквапитися.
— Я нікуди не поспішаю.
— Ви потрапили в не дуже зручний час.
— Я хотів би її просто побачити.
— Дещо Ви ще встигнете побачити.
— Що ти робиш?!
— Розігріваю грубку.
— Рукописи не горять.
— Га-га-га. Го-го-го. Ти знаєш, скільки я вже спалив?
— Як ти смієш!
— Наказ.
— Чий?
— Вони суперечать єдино правильному вченню.
— Ти Герострат.
— Мене ще так ніхто не називав.
— Ти фанатик.
— Я виконавець.
— Книжки живі.
— Щось не чути, аби вони волали.
— Це скарбниця.
— Кожна скарбниця на те, щоб її спустошували.
— Наповнювали.
— Ти мене відволікаєш.
— Книжка — це світ.
— Заблукати можна.
— Без неї людина убогіє.
— Мій володар має лише одну книжку. Господь — покровитель мого володаря.
— Але ж її теж хтось писав. Той, хто її писав, міг помилятися.
— Її писав Господь.
— Господь не пише книжок.
— Господь її диктував.
— Той, хто записував, міг недочути, наплутати.
— Мій володар — найбагатший.
— Він убогий.
— Він мудрий. Дбає про підданців. Береже їх від скверни. Все вже сказано.
— Рівно нічого.
— Все вже сказано в книжці, яку має володар. Всі решта — або брехня, або повторення сказаного. Їх необхідно знищити. Вони ведуть у нікуди.
— Вони ведуть у житті.
— Вони від лукавого.
— Вони від людей і роблять життя стерпним.
— Стерпний, хто сумирний.
— Вони окрилюють.
— Людина — не птах.
— Ще й який!
— Який не літає.
— Книжки створюють мрію. Легенду. Світ.
Парк Ostarrichi,
— Ви побудуєте місто.
— Бууууу.
— І назвете його Париж.
— Бууууу.
— Лондон.
— Бууууу.
— Берлін.
— Бууууу.
— Вам буде тепло.
— Бууууу.
— Вам не потрібно буде вдягатися в шкури вбитих тварин і грітися біля вогнищ.
— Бууууу.
— Ви будете жити в затишних помешканнях.
— Бууууу.
— Ви не будете срати на морозі посеред поля.
Я починав дратуватися — їхнє безперестанне букання виводило мене з рівноваги: то це і є вони, майбутні творці цивілізації, які тільки й уміють, що букати?
— Вам буде краще, ніж римлянам, яким ви заздрите.
— Бууууу.
— Ви будете влаштовувати вчені диспути.
— Бууууу.
— І полагоджувати все за столом перемовин.
— Бууууу.
— Вмітимете читати і писати.
— Бууууу.
— Спроможетеся формулювати думку.
— Бууууу.
— Матимете словниковий запас.
— Бууууу.
— Закладете основи парламентаризму.
— Бууууу.
— Побудуєте високо розвинені демократії.
— Бууууу.
— Полетите в космос.
Тоді один із них, що мав довжелезну бороду, якою стікав лій, підступив ближче до мене і, показуючи на мене засмаженим стегном, стисненим у волохатій руці, прогундосив:
— Він нас дурить.
Тоді підвівся інший, котрий тримав у руках дерев’яну гидоту, що нагадувала музичний інструмент:
— Він — поет.
Після чого той перший рикнув:
— Оспівай мої подвиги, — й оголив свої порубцьовані волохаті груди.
Павільйон,
Назустріч вийшов директор музею.
— Вітаємо гостя. Запрошуємо до нашого музею.
— Як називається ваш музей?
— «ТРИПІЛЛЯ». Музей древньої культури і давнього побуту.
— Де це, Трипілля?
— Там, де ми стоїмо. Тут.